<<
>>

УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА В РОСІЇ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

На сьогодні немає великої розбіжності щодо джерел відродження національної свідомості на переломі століть. Головними з них були, як пише М.Грушевський, напівстихійні національні народницькі течії, українські політичні традиції, додаймо напівзабуті, а також вплив західноєвропейських філософських систем, ідей Французької революції та роман

5 3 історії політичне! думки

129

тизму.

Ми погоджуємся зі В.Жмирем, що джерелом відродження були також українсько-польський напрямок польської художньої та історичної літератури, український напрямок в російськомовній літературі1.

Без сумніву, пробудження національної свідомості у тогочасній Україні було пов'язане з ліберально-просвітницькими тенденціями царювання Олександра І.

Коротко охарактеризуємо ті джерела, які мали безпосередній вплив на формування політичної думки періоду Відродження. Своєю оригінальністю і колоритністю українське народне життя привернуло до себе всезагальну увагу. Не менше значення, на нашу думку, відіграв відроджений інтерес до недавнього минулого, його військово-політичні аспекти. Неоціненною була праця, яку активно розповсюджували в Україні в 10-20-ті роки XIX ст., переписували від руки, зачитувалися нею, - це «История Русов», авторство якої приписують Георгію Кониському (1717-1795) або Григорію Полетиці (1723/24-1784), а також «История Малой России» українського архівіста Дмитра Бантиш-Каменського. Вчені відзначають вплив цих книг на тогочасну українську молодь, зокрема на Т.Шевченка, признається в такому впливі і М.Костомаров в «Автобіографії»2.

"Молодь із розумінням сприйняла романтизований переказ славних звитяг українських гетьманів, схвильовано переживала нещастя, які впали на Україну у зв'язку з татарськими навалами, походами царських військ, виступами козацьких вождів проти поневолювачів. Для молоді пророче прозвучало оскарження полковника Полуботка Петрові І: «...Повергать народы в рабство и владеть рабами и невольниками есть дело Азиатского тирана, а не Христианского Монарха, который должен славиться и действительно быть верховным отцом народов.

Я знаю, что нас ждут оковы и мрачные темницы, где уморят нас гладом и притеснением, по обычаю Московскому но, пока еще жив, говорю тебе истину, о Государь! что воздаси Ты непременно отчет перед Царем всех Царей, Всемогущим Богом, за погибель нашу и всего народа»3.

Як слушно, на наш погляд, писав Ю.Охримович: «...Думки автора «Історії Русов» живуть ще довго серед українського дворянства, але радше як спомин минулого, ніж як активна ідея сучасності»1.

Пробудження національної свідомості перших українських письменників, філологів, етнографів не мало спочатку політичного характеру. Любов до природи, української землі, побуту, звичаїв, українських пісень, захист української мови, права української літератури на самостійний розвиток, а також романтична туга за славним історичним минулим України - ось складові національної свідомості на початку національного відродження. У політичному плані українство було лояльним до царської Росії, офіційної політичної доктрини - «православие, самодержавие и народность». У той же час, дисонансом прозвучала «Історія Русов», яка позитивно висвітлювала борців за національну державність - Дорошенка, Виговського, Мазепу, Орлика, Гордієнка, Полуботка. Однак це був виняток із загальної тенденції. Бо, як писав Т.Шевченко, «бесконечную и подлую лесть русскому оружию» виспівували більшість тодішніх поетів і письменників - Котляревський, Квітка," Гребінка, Метлинський, Бо-дянський, Морачевський і Максимович. Вони демонстрували своє українолюбство з нагоди утворення окремих українських козацьких полків проти французів у 1812 р. і проти поляків у 1831 р. В історичних поезіях вони славили Б.Хмельницького (Бодянський, Гребінка) за те, що зробив велике добро -прилучив Україну до Росії, у Гребінки кобзар співає про гетьмана Самойловича, а Бодянський тужить за відомим гетьманом Кирилом Розумовським. їх твори повні сентиментальних вигуків любові до України - «неньці нашій коханій, Україні любій», але даремно там шукати заклику до визволення неньки...

Причини цього треба шукати в їхньому світогляді, політичних поглядах. Вони - діти свого часу - монархісти, прихильники централізованої імперії. Віра в царя-батюшку та правоту всього, що виходило від нього, захищали їх від «вредных» ідей сепаратизму, автономізму. Навіть українці-декабристи, виховані на ідеях Французької революції, виявили відносно незначний рівень розуміння національного інтересу. Члени Південного товариства захоплювалися ідеями


Охримович Юліан. Короткий нарис розвитку... СІ 1.


131

130

республіканського якобінського централізму і мало цікавилися проблемами автономії рідних земель. Вони вважали, що соціально-політичні проблеми України будуть вирішені в рамках російської держави, бо універсальні ідеї Французької революції сконцентрували їхню увагу на політико-соціальних реформах російської держави як цілості, а вирішивши загальносистемні проблеми, вважали вони, вирішаться й часткові - тобто і українські, які вони органічно пов'язували з цілим. Вони започаткували течію «общерос-сийского» лібералізму, що все більше радикалізувалася, перетворившись потім в соціалістичну. Це були дві течії, кожна з них по-своєму спричинилася до українського національного відродження. Перша, до якої належали піонери літературного відродження, - українофіли, які бачили у відродженні культурний аспект справи, друга - українці-декабристи, які актуальність вирішення соціально-політичних проблем розглядали крізь «юбщероссийскую» призму. Формується і третя течія, до якої входили ті, хто захоплювався спочатку «Історією Русів», а потім досить швидко еволюціонував через Кирило-Мефодіївців до національного радикалізму.

Тепер коротко зупинимося на західноєвропейських філософських системах, на їх соціологічному аспекті. Філософські ідеї, принесені із Західної Європи, як зазначав ДЧижевський, були «майже виключно ідеї німецької філософії»1.

Так, у Харківському університеті за рекомендаціями Г-Фіхте, В.Гете та Ф.Шілера почав викладати німецький професор Й.-Б.Шад (1758-1834).

У 1814 р. він надрукував в Харкові курс «Природного права», де обгрунтував погляд на державу як на організм, заперечував погляд на право як на результат взаємної згоди. Значну увагу Й.Шад приділив проблемі відносин права і моралі. Спираючись на закон еволюції, Й.Шад виводив основні завдання права і норми права: свобода совісті та думки, свобода університетського навчання, заперечення рабства. Й.Шад був прибічником свобод людини, гостро виступав не лише проти деспоти монаршої влади, але й проти деспотизму Французької революції. Цікавою була промова Й.Шада, виголошена й

132

опублікована з приводу розгрому Наполеона - «Поворот свободи в Європі» (1814), де він продовжував виклад своєї концепції держави, твердячи, що не лише вона є організмом, а і система держав теж становить цілий організм. Тому падіння Наполеона відновлює нормальне політичне життя організму - вільну діяльність національних держав. Діяльність національних держав вчений детермінував географічно-природними умовами, культурою, звичаями. Розглядаючи суперечності в суспільстві, Й. Шад вважав, що суперечності між людьми (бо люди є різні, як і природа) проявляються насамперед у родині, суперечності в державі - в суперечностях між правителями і народом, в людському роді взагалі - через різницю націй. Й.Шад відкидав ідею вічного миру, за яку висловлювався І. Кант, як і ідею єдиної європейської монархії, оскільки б вона суперечила розвиткові національних держав.

Помітний вплив на формування української політичної думки мала творчість німецького мислителя Й.Г.Гердера (1744-1803), особливо його праця «Ідеї до філософії історії людства» (1791). Й. Гердер - один із творців історизму, він спробував вирішити проблеми виникнення і розвитку мистецтва, мови, мислення, сформулював чотири природні закони, що детермінували появу мови, закономірність появи національних мов, їх роль і значення для розвитку націй. Тобто знайомство з ідеями Й.Гердера дало можливість представникам українського письменництва доводити на науковій основі необхідність збереження й поглиблення вивчення народної української мови.

Особливо важливими були думки Й.Гердера щодо еволюції ідеї суспільного прогресу. Він вважав, що суспільство розвивається за певними природними законами. Історія суспільства є натуральний продукт людських здібностей, що залежні від умов, місця і часу. В суспільстві здійснилося лише те, що було під силу цим чинникам - і це є головний закон історії. Вивчаючи історичні процеси, потрібно шукати відповіді не на запитання «навіщо? », а на запитання «чому?». У процесі розвитку людство проходить певні послідовні ступені культурного зростання. Ріст культури і є законом історії. Розвиток народів - ланцюг, кожна ланка якого пов'язана як з минулим, так і з майбутнім, кожен народ використовує досягнення своїх попередників і готує грунт своїм наступникам. Розвиток супільсгва є результат взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників. Інтегрує людей в суспільстві культура, якій поряд з мовою Й.Гердер відводить особливе місце серед чинників, що детермінують розвиток суспільства і релігії. Він писав, що «только религия принесла народам науку и культуру»1.

Оскільки Й.Гердер писав не працю з всесвітньої історії, а соціологічне дослідження, то в центрі його уваги були не факти, а уроки історії. Тому він виступає не так теоретиком культури, як її істориком. Одна із 16 книг присвячена північним народам Європи і слов'янам. Він писав, що слов'яни «были милосердны, гостеприимны до расточительства, любили сельскую свободу, но были послушны и покорны, враги разбоя и грабежей». Все це сприяло їх поневоленню як народу і найбільше німці «совершили в отношении их великий грех». Нещастя слов'ян як народу в тому, писав Й.Гердер, що «при своей любви к покою и домашнему усердию он немогустановить долговечного военного строя...», що слов'яни жили заблизько до німців і до татар. Але колесо часу крутиться, і слов'яни пробудяться, «сбросят с себя цепи рабства, станут возделывать принадлежащие им прекрасные области земли... — и отпразднуют на них свои древние торжества спокойного трудолюбия и торговли»2.

Цей невеликий розділ про слов'янські народи, як зазначають дослідники творчості Й.Гердера, знайшов широкий відгук у діячів слов'янського відродження в XIX ст., він був передрукований у ряді слов'янських країн, широко популяризувався3.

Ідеї Й.Гардера, які далі розвинув Г.Гегель, поширилися в Україні серед молодої національної інтелігенції, додаючи їй оптимізму в національно-визвольній боротьбі.

Ці ідеї захопили представників української науки - О. Новіцького, І.Міх-невича, під їх впливом перебував професор Харківського університету М.Лунін, письменник АМетлинський. Пройшов через це захоплення Гегелем і автор відомого «Філософського лексікону» - Сильвестр Гогоцький (1813-1889). їм була близька гегелівська думка, що історик повинен знайти ідею кожної епохи, кожного народу. Ідеї або ідея проявля-


1 Гердер Й.Г Идеи к философии истории человечества. М., 1977. С.253.


134

ються в усіх зовнішніх датах життя нації. Центральною ідеєю ХІХ.ст. в Україні була ідея національно-соціального визволення. Саме їй присвятили життя представники третьої найбільш радикальної течії українства, яка знайшла ідейно-політичне відображення у Кирило-Мефодіївському товаристві.

На більшість членів товариства політичний та ідейний вплив справив послідовник Шелінга, перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804-1873). Він був знавцем історичних джерел ХУІІ-ХУІІІ ст. та українсько-польської і українсько-російської літератури. Ідеї його збірки «Малоросійські пісні» (1827) спричинилися пізніше до формування поглядів багатьох членів товариства, а П.Куліш навіть писав, що, прочитавши ці пісні, вони з Костомаровим «одного дня з великоруських народників зробилися народниками малоросійськими»1.

Досліджуючи історію України, М.Максимович шукав її початки від Київської держави. Згодом так робили В.Антонович, М.Грушевський. Становлення політичної свідомості радикального напрямку українства привело їх до створення Кирило-Мефодіївського товариства та його програмних документів. Аналізуючи ідейно-політичні основи товариства, мусимо сказати про одного з головних засновників, творця підставових документів - Миколу Костомарова (1817-1885). Він був сином російського поміщика та української селянки. Освіту здобув у Харківському університеті, де слухав лекції професора М.Луніна, потім вчителював, з осені 1846 р. читав лекції в Київському університеті. Тут, серед своїх однодумців - М.Гулака, В.Білозерського, АМаркевича, а потім Т.Шевченка та інших - і зародилася ідея слов'янської взаємності. В «Автобіографії» (1881) М.Костомаров писав: «Мимо нашей воли стал нам представляться федеративный строй как самое счастливое течение общественной жизни славянских наций. Мы стали воображать все славянские народы, соединенные между собой в федерации подобно древним греческим республикам или Соединенным Штатам Америки»2.

Дехто з учених, зокрема С.Єфремов, вважали, що виникнення товариства в Києві не є випадковим, оскільки він


1 Жмир В.Ф. На шляху до себе. С. 159.


135

«самим середовищем своїм надавався якнайбільше до ролі одного із світових осередків посередництва в міжнародних зносинах... Він зробився передатковим місцем знання, науки й письменництва і навіть громадських форм на Московщину, на Білорусію, на Волощину, на Балкани»1.

Та й справді, на киян мали вплив і представники «малоросійського товариства» ( масони - В.Лукашевич, І.Кот-ляревський) і члени Південного товариства, а також представники польського романтизму. Щодо останніх, то відомо, що ще в 1835 р. у Парижі було засновано «Слов'янське товариство», яке пізніше перетворилося -в «Товариство з'єднаних братів». Його членами були Б.Залеський, А.Міцкевич. Вони виступили з гаслом возз'єднання слов'ян під проводом Польщі, з пропагандою польського месіанства. Варто мати також на увазі, що в той час у Франції поширювалися ідеї християнського соціалізму (П.Леру, Ф.Ламенне), під впливом яких і знаходилися польські романтики. А.Міцкевич за прикладом Ф.Ламенне написав «Книги польського народу та книги польського пілігримства», де обгрунтував концепцію польського месіанства. Слід зазначити, що дана концепція знайшла певнупідтримку й серед українського письменства (М.Чайковський). Це вплинуло і на гурток киян, і на М.Костомарова. Підготовлені ним документи - «Устав», «Закон Божий» (Книга буття українського народу) - були своєрідним синтезом згаданих концепцій, поглядів та течій, вони мали чіткий український зміст і таку ж спрямованість політичних програм. Як же були сформульовані головні пункти концепції історичного розвитку, політичної доктрини та ідеологічної системи в даних документах?

Отже, спочатку щодо концепції історичного розвитку, яка спиралася на ідеї християнського соціалізму. Поряд із визначенням творця історії, яким був Бог, зазначалося, що рушійною силою людської історії була християнська релігія, яка вказувала людству шлях до спасіння - осягнення Царства Божого. В ньому панували соціальні ідеали первісного християнства, близькі до цінностей утопічного комунізму -справедливість, свобода, рівність і братерство. Зазначалося, що головною метою діяльності на найближче майбутнє має

136

стати боротьба за реалізацію цих християнських ідей. Одночасно була сформульована загальна схема історичного процесу, яку конкретизовано щодо розвитку слов'янства взагалі | і України зокрема1.

М. Костомаров загально визначив й політичну доктрину, що складалася з наступних підставових моментів. Насампе- І ред він наголошував на походження всякої влади від Бога, бо він є «цар над родом людським».

Другим моментом було те, що влада не може бути абсолютною, самодержавною, оскільки «хоч який добрий і чоловік буде, але як стане самодержавно панувати, то І зіпсується». У даному випадку М.Костомаров далі критикував й засуджував не лише російський абсолютизм, а й саму самодержавну владу як таку.

Третій момент полягав у визначенні хиб і демократичного політичного устрою, бо і демократія, вважав він, не дає гарантій від свавілля влади «багатьох царків».

Четвертий момент полягав у визначенні загальних рис майбутнього державного ладу, який мав бути республіканським.

Виконавча влада повинна була бути виборною, змінною і підзвітною народним зборам. Що ж до типу держави, то нею мала бути держава змішаного типу — федерація і конфедерація. Бо, з одного боку, зазначалося у відозві «До українців», «щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управлявся незмісимо з другими», — тобто щоб кожна слов'янська держава була суверенною, самостійною державою, але з другого боку — «щоб був один сейм або рада слов'янська, де сходились депутати од усіх Речей Посполитих і там розважали б і порішали такі діла, котрі б належали до цілого союзу слов'янського», — тобто тут перед нами певна федеративна спілка. Пунктчетвертий відозви теж підтверджує тезу, бо там говориться «щоб в кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим союзом був би правитель, вибраний на года»2. З цього приводу М. Костомаров пізніше писав: «Мы не могли уяснить себе в подробности образа, в каком должно было явиться наше воображаемое федеративное государство; создать этот образ мы предоставляли будущей истории». Але дальше, він все таки писав: «...единая центральная власть, заведующая сношениями вне союза, войском и флотом...», — тобто тут перед нами явно федеративний тип, але тут же — «но полная автономия каждой части по отношению к внутренним учреждениям, внутреннему управлению, судопроизводству и народному образованию». І знову — «одинакие основные законы права, равенство веса, мер и монеты, отсутствие таможен и свобода торговли»1. Слід також зауважити, що М. Костомаров пропонував створити монархічну федерацію. Про це говорив і Т. Шевченко, критикуючи М. Костомарова, який пропонував «під одним православним царем і в одній православній вірі всі повинні поєднатися»2.

Українські дослідники, зокрема М. Возняк, Д. Багалій особливо цікавилися ідеологічними поглядами товариства3. Д Чижевський навіть поставив запитання, чи можна про цю невеличку групу людей, членів товариства, «говорити як про певну ідеологічну єдність»? Таким чином, мова йшла не просто про погляди членів товариства, а навіть про ідеологічну систему даного товариства. Сам Д Чижевський не лише ствердно відповів на запитання, але й відзначив, що на той час значні інтелектуальні впливи на слов'ян мали західноєвропейські мислителі, які «викликали, розв'язували у слов'ян власну і самостійну творчість; що була часто не лише відгуком, але і відповіддю Заходу»4. Зрозуміло, що від цих відгуків важко було чекати синхронності, вони були в більшості запізнілими. Що ж до самого змісту відгуків, то на Сході були просто інші історичні умови, адже якщо на Заході вже відбулися буржуазно-демократичні революції, .то тут вони були ще попереду. Тому відгуки не могли бути рівнозначними, але вони відображали слов'янську специфіку. Д Чижевський зазначав, що ідеологія кирило-мефодіївців як відгук характеризувалася синтезом наступних моментів етно-естетичний — романтичні традиції; соціальний — радикалізм 40-х років, причому, якщо на Заході вже були соціальні передумови для нього, то на Сході їх бракувало,


1 Костомаров Н. И. Автобиография. С 474.

138


тому радикалізм тут набрав національно-політичного забарвлення; нарешті, релігійний момент. До романтизму члени товариства прийшли різними шляхами, але було одне спільне для них — це безумовна залежність внутрішньої спорідненості романтики з українською психічною вдачею. Більшість з них прийшла до неї через романтичну літературу і через українське народне мистецтво, зокрема пісні. (Звідси — значення праць М. Максимовича і П. Авсенева, пізніше архімандрита Теофана), зацікавленість проблемами національного духу і таємницями людської душі, навіть "їх особисті взаємини були овіяні емоціональною піднесеністю, поетизованими настроями, що сприяло закріпленню романтичних ідей в їхній свідомості. Тому і така піднесеність у визначенні життєвих принципів (у - Білозерського — це «закон, накреслений в серці Божім перстом»); спроби накреслити навіть програму романтичної естетики (О.Навро-цький). Випереджаючи Ф.Дрстоєвського, О.Навроцький писав: «Краса не одна тільки розкіш і насолода життя; вона носить в собі глибокі корені добра та правди».

Соціальний момент полягав насамперед у детермінації його соціальною дійсністю імперії — кріпаччиною і становою нерівністю. Звідси й категорична вимога товариства — ліквідувати кріпаччину. В Статуті зазначалося головне правило товариства: «Стараться заранее об искоренении рабства и всякого унижения низших классов», провідною ідеєю Статуту було дотримання «совершенного равенства сограждан по их рождению, христианским вероисповеданиям и состоянию»1. Крім того, ставилися вимоги свободи слова, друку, науки і віри, загальної освіти та заміни постійної армії народною міліцією. Слабким місцем Статуту було те, що головним засобом досягнення своєї мети кирило-мефодіївці вважали мирну проповідь та поширення освіти. Вони відмовлялися від неморальних засобів для реалізації своїх цілей, відкидали як засіб боротьби політичну революцію і визвольну війну.

Релігійний момент полягав у специфічності східного християнства, грецької ортодоксії, що надавав іншим моментам ідеології есхатологічних (грец. - скінченість) кольорів, який спричинився до віри в можливість і неминучу потребу

139

перебудови всього життя людського і суспільства на основі християнської віри1, а також тому, що саме в релігії члени товариства шукали відповідей на гострі політичні та соціальні питання. П. Куліш пов'язував національне і соціальне питання з християнством. Долю національного руху, українського відродження він пов'язував насамперед з релігійним відродженням: «Прийде час будови храму, що в нім поклоняться і чужі народи; надійде час і для пророків, визвольників багатьох». У Статуті товариства провідною ідеєю було, що «правление, законодательство, право собственности и просвещение у всех славян должны основываться на святой религии господа нашего Иисуса Христа»2. У документах товариства слов'яни зображалися як спадкоємці спадку Божого, залишеного Христом. Релігійна і соціальна боротьба XVII ст змальовувалася суто в релігійному тоні, на долю України перенесені христологічні формули. Відродження України — це її «воскресіння». Вихідний пункт програми — відміну кріпацтва, зображено як волю і слово рятівника. Релігійний характер мало і месіанство, що пронизувало всю ідеологію товариства. Україна мала виконувати волю Божу — рятувати слов'янство, її післанництво (це «голос України... до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина...»3), ідею месіанства, яку в слов'ян у XIX ст. започаткував А. Міцкевич, в колі кирило-мефодіївців розвинув М. Костомаров.

Характеризуючи товариство, потрібно сказати, що на його політичну доктрину й ідеологію великий вплив мав і Тарас Шевченко (1814— 1861). У революційній літературі при характеристиці Т.Шевченка головна увага зверталася на його ставлення до кріпацтва, народу, підкреслювалося братолюб-ство, слов'янофільство, український патріотизм. Досить відмінну, оригінальну оцінку світогляду Т.Шевченка пізніше дав ДЧижевський. У радянських дослідженнях довго замовчували той аспект творчості Т.Шевченка, в якому він виступає як пророк самостійної України, не говорили про його ставлення до Росії як держави. Так, український радянський вчений Г.Сергієнко нисав, посилаючись на свідчення студента Г.Андрієвського, що поет «очолював революційно-демок

140

ратичну течію серед кирило-мефодіївців». Мовляв, товариство має двох голів: М.Костомарова і Т.Шевченка. Перший належитьдо поміркованої партії, другий — до непоміркованої1. Провідною думкою радянських дослідників при характеристиці Т.Шевченка був його заклик до революційного радикалізму, збройної боротьби, до сокири... Але ця сокира була у них звернена лише проти панства будь-якої національності, так би мовити, проти міжнародного капіталу... Звичайно, що у Т.Шевченка пани були ляхами, москалями, був жид-шинкар, лихвар, ось проти них і закликав поет «добре вигострить сокиру...»

У ДЧижевського Т.Шевченко — поет, основною рисою духовної постаті якого є антропоцентризм - поставлення людини в центрі цілого буття, цілого світу як природи і історії, так і усіх сфер культури2. У минулому він бачив, на думку ДЧижевського, не ідеї, сили якість, що діяли, а живих, конкретних людей, які «стогнуть в кайданах», і стогнуть так само, як стогнуть вони і зараз. «Неволя» і «неправда» — це не етичні поняття, а «неправда» людська (царів, попів, панів), «неволя» — теж людська (мужицька). Навіть для нації він бере як образ конкретну, живу людську постать — або Прометея, або ж матір, «заплакану матір» Навіть підхід до релігії в Т.Шевченка теж антропоцентричний, його критика релігії, зокрема християнства, це критика абстрактного, байдужого в ній до конкретної живої людини, це відкидання всього, що заважає вільному розвитку особистості. Тому Т.Шевченко проти тих рис православ'я, що видаються йому антиестетичними, проти забобонів, зловживання релігією з політичною метою, релігійних війн, інквізиції. Т.Шевченко виступив за встановлення безпосереднього зв'язку, прямих взаємовідносин між Богом і людьми, але Бог — Ісус Христос" для Т.Шевченка антропологізується — наближається до людини. Він і є людиною, але людиною надзвичайною, бо у Т.Шевченка божеське є людське, причому людське на найвищому рівні, якого людина може осягти лише в ідеальному випадку, тобто вона його осягнути неспроможна3.

Ісус Христос у Т.Шевченка — це ідеальна, взірцева людина, Богоматір — це ідеальний тип матері, і тут в цих


1 Сергієнко Г. Я. T. Г Шевченко і Кирило-Мефодпвське товариство. K., 1983. С48. 3 Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на УкраШ, С.128. .

3 Там же. С 131-132.


141

ідеальних образах в певній мірі він віддає данину так характерним в ті часи модним образам Христа (Д.Штраус).

Деякі українські дослідники в творчості Т.Шевченка підкреслювали насамперед національно-політичний аспект. Національно-політичні погляди Т.Шевченка формувалися ще до заснування Кирило-Мефодіївського товариства («Кобзар», «Гайдамаки», «Гамалія», «Тризна», «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «Заповіт»). Вже перші його твори, де він ще романтично тужить за минулим, просякнуті активним революційним романтизмом. Причини революційного характеру його романтизму треба шукати в його мужицькому, кріпацькому походженні, а також у впливах «Історії Русів», романтизмі А Міцкевича. Він не лише тужив за минулим, але й голосно запротестував проти тогочасного становища України, її національного пригноблення. Його романтизм — це бунт проти сучасної йому проклятої дійсності; найбільша трагедія народу полягає не в тому, що він потрапив у неволю, а в тому, що погодився з тією неволею, схилив голову перед загарбниками, забуваючи про своє героїчне минуле, а навіть допомагаючи сусідові «приспати» себе. З позицій славного минулого він і закликав до боротьби за волю, визволення Украши. Чимало українських письменників писали про боротьбу проти поляків, турків, татар. Але Т.Шевченко пішов далі. Він змалював у своїх творах боротьбу українських народних мас проти північного сусіда — Росії. Революційно-республіканський демократизм Т.Шевченка доповнювався самостійницько-національними мотивами. В ім'я цих мотивів Т.Шевченко прощає гетьманам їхній аристократизм та захист власних інтересів, але не прощає ані промосковських симпатій, ані роялізму. Треба зауважити, що українські письменники, які поділяли його погляди, були за походженням дворянами, але, виступаючи ідеологами москвофільського демократизму, йшли на примирення з московським самодержавством. Т.Шевченко виступав за возз'єднання слов'ян, але він ненавидів офіціальну Росію як демократ, який бачив у царях головних винуватців закріпачення українських селян, як федераліст і кирило-мефодієвець, який ненавидів централізм, як політичний радикал та республіканець, який був ворогом монархії та самодержавства взагалі. Він виступав також і як український патріот, який бачив не лише росій-

142

ський уряд, але й російське громадянство, яке допускало знищення украшської національної самостійності, державності, культури. Ця непримиренність прослідковується в ряді творів. «Ляхи були, все забрали, кров повипивали, а москалі і світ божий в пута закували». У поемі «Великий льох» найлютіший злий дух Московщини не розуміє, «що москалі на Вкраїні з козаками діють». У поемі «Сон» Т.Шевченко називає Петра І тираном, катом, людоїдом, первим, хто розпинав нашу Україну, а Катерину — второю, що доконала політичну незалежність України. Позиції Т.Шевченка і О.Пушкіна в даному випадку — протилежні. В О.Пушкіна Петро — Великий, у Т.Шевченка — він гнобитель, О.Пушкін славить Росію, Т.Шевченко її проклинає, бо там «від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить». Звідси й ставлення Т.Шевченка до гетьманів України, — слава Д.Дорошенкові, а до Б.Хмельницького Т.Шевченко звертається: «О, Богдане!» Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну... Ой Богдане, Богданочку, якби була знала, у колисці б придушила, під серцем приспала». Ю. Охримович зауважував: «Шевченко був у сфері національно-політичних поглядів послідовним самостійником-республіканцем і духовним батьком політично свідомого українства... Поезія Шевченка має для нас епохальне значення: вона зробила із темної етнографічної маси націю, вона розбила назавжди можливість існування українського руху як «южно-русскаго» провінціоналізму»1. Близька до цього оцінка І.Франка, який в одну з роковин Т.Шевченка писав: «...Високе почуття національного обов'язку у Шевченка не знало ніякого компромісу»2.

<< | >>
Источник: Кухта Б.Л.. З історії української політичної думки: [Текст лекцій: Навчальний посібник] .-К.: Генеза. - 368 с. 1994

Еще по теме УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА В РОСІЇ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.:

  1. УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА В РОСІЇ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.
  2. УКРАЇНСЬКА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (ПЕРША ПОЛОВИНА XIX CT.)
  3. Висновки
  4. ПОЛІТИЧНА СПАДЩИНА ГРОМАДІВЦІВ
  5. УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА ПЕРІОДУ РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 РР.
  6. УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА ДОБИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ
  7. УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ
  8. ПОЛІТИЧНА ДУМКА В ГАЛИЧИНІ
  9. ВІД ІДЕЇ ДО ПЛЮРАЛІЗМУ КОНЦЕПЦІЙ (ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ)
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Акционерное право - Бюджетная система - Горное право‎ - Гражданский процесс - Гражданское право - Гражданское право зарубежных стран - Договорное право - Европейское право‎ - Жилищное право - Законы и кодексы - Избирательное право - Информационное право - Исполнительное производство - История политических учений - Коммерческое право - Конкурсное право - Конституционное право зарубежных стран - Конституционное право России - Криминалистика - Криминалистическая методика - Криминальная психология - Криминология - Международное право - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Образовательное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право интеллектуальной собственности - Право собственности - Право социального обеспечения - Право юридических лиц - Правовая статистика - Правоведение - Правовое обеспечение профессиональной деятельности - Правоохранительные органы - Предпринимательское право - Прокурорский надзор - Римское право - Семейное право - Социология права - Сравнительное правоведение - Страховое право - Судебная психиатрия - Судебная экспертиза - Судебное дело - Судебные и правоохранительные органы - Таможенное право - Теория и история государства и права - Транспортное право - Трудовое право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия права - Финансовое право - Экологическое право‎ - Ювенальное право - Юридическая антропология‎ - Юридическая периодика и сборники - Юридическая техника - Юридическая этика -