ПОЛІТИЧНА СПАДЩИНА ГРОМАДІВЦІВ

Зі становленням капіталізму в Україні виникали й різні напівполітичні громадські організації. Ці організації кристалізувалися у двох напрямках: у першому головним було національне визволення, яке б мало супроводжуватися й соціальним, у другому - соціальне визволення, яке можна було вирішити через національне єднання, спільну боротьбу слов'янських вільних народів.

158

держава («Киев, его судьба и знание с XIV по XVI ст.»), тези про провідну ідею нацїї. За В.Антоновичем, нація - це «всяка група людей, яка складає один тип... - вона виробляється самою природою, а не державою»1.

В історії українського, польського та російського народів В.Антонович виділяв такі визначальні для способу їх життя ідеї: у поляків - принцип аристократизму, що веде за собою боротьбу між різними верствами суспільства. В українців -принцип вічевий, «принцип широкого демократизму і призначення рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства». В росіян - принцип авторитету державної влади, звідси - міцне самодержавство2.

У цілому громади ширили національні українські ідеї, віру у національне самовизначення. У середині 60-х років царська влада розгромила громадівців, але в 70-х роках вони відродилися. Поміркована діяльність українофілів викликала реакцію у царських властей, які були налякані польським повстанням, і влітку 1863 р. був виданий таємний циркуляр П.Валуєва про заборону українських публікацій, дозволялося друкувати «малороссийским наречием» лише художні твори. Громадівці у відкритому листі до російської публіки (яка раптом побачила крізь інтелігентні пенсне «угрозу единой и неделимой») запевняли, що їх метою «є лише освіта народу», а «розмови про сепаратизм є дурним жартом». Але це не допомогло, таємний циркуляр виконувався; і тоді громадівці встановили зв'язки з галичанами й спільно на гроші цукрового барона В.Семиренка та за допомогою аристократки ЛСкоропадської-Милорадович створилиу Львовілітературне товариство ім. Т.Шевченка, згодом - НТШ. Циркуляр П.Валуєва мав сумне продовження, бо у 1876 р. цар Олександр II за рекомендацією комісії, на основі доносу громадівця Юзефо-вича, видав Емський указ, за яким заборонялося викладання українською мовою в початкових школах, вилучалася україномовна література з бібліотек, заборонялося книгодрукування, навіть тексти до музичних творів не могли бути українською мовою, заборонявся імпорт української літератури, замість «України» цензура дозволяла вживати лише «Малоросія».

159

М.Зібер, С.Подолинський виїхали за кордон, де стали активно пропагувати ідеї культурного й політичного визволення. Друга частина громадівців - М.Костомаров, П.Куліш - зайняли помірковані позиції; В.Антонович і П.Житецький -компромісні позиції, лише Б.Грінченко і О.Кониський залишилися на радикальних українофільських позиціях.

Дамо коротку характеристику поглядів окремих визначних українських діячів. М.Костомаров після вердикту царя відбув недовге покарання й поїхав в адміністративне заслання в Саратов, де пробув до 1852 р. Після заслання він поїхав у закордонну подорож по семи західноєвропейських країнах і з осені 1859 р. став читати лекції й викладати історію Південної, Західної, Північної, Східної Русі в удільний період в Петербурзькому університеті. На відміну від державницької концепції С.Соловйова, М.Костомаров вважав, що предметом вивчення історії повинна стати історія народів. Але інколи він зводив її до вивчення народного духовного життя, в якому втілені «основа і пояснення всякої політичної події, перевірка і суд всякої установи і закону»1.

Головна вимога до істориків, на його думку полягала в тому, що праця історика мала за мету пошуки правди, не сприяла застарілим передсудам національної чванькуватості. Історичний аналіз повинен полягати в зрозумінні сенсу подій, поясненні зв'язків, а не в простому переписуванні джерел. М.Костомаров двічі пробував повернутися на викладацьку працю в Україну, але, як він сам писав в «Автобіографії», міністр оголосив йому, що він не затвердить М.Костомарова у жоден університет і хай він дякує Богові за те, що ходить вільно по Петербургу.

До Петербурзького періоду належать ряд визначних праць М.Костомарова. В одній з них - «Две русские народности», яка була надрукована в часописі «Основа» в 1861 р., М.Костомаров писав, що психологічне розходження між двома східнослов'янськими («руськими») племенами розпочалося в XII ст. Великоруська психологія видавалась йому «ухилом» від старої психології староукраїнства.

В «Автобіографії» М.Костомаров писав, що цією статтею він давав відповідь тим, які хотіли будь-що, «чтобы на Руси существовала только одна русская народность, и не терпевших, если им указывали не одну, а несколько, хотя бы даже существовавших в прошедшие времена». Спочатку після виходу статті не було якихось гострих заперечень, обвинувачень в «сепаратизме», але це тривало, «пока польское восстание не встревожило умов и сердец на Руси»2.

Офіційні кола Росії оцінили статтю негативно, таку ж оцінку вона мала в радянський час.

У 60-80-ті роки М.Костомаров написав понад 200 наукових статей. У них він продовжував розвивати думку про наявність у народів «федеративних начал». Київську Русь він розглядав як «удельнЬ-вечевой мир», в якому і були ці «федеративні начала».

Чижевський Дмитро. Нариси з Історії філософії на Україні. С.119. ' Костомаров Н.И. Автобиография. С.534.

169

духовний, психологічний. Бо під впливом татарських, литовських завойовників, при постійних княжих кривавих міжусобицях, російський народ, перебуваючи у вічному страху за своє життя, не кажучи вже про майно, поволі виростав як безправний, безголосий, що звик коритися силі і ставав готовим матеріалом для «самодержавия». Тобто, вже не лише влада перешкоджала демократії, але й сам народ змінився. У своїх працях М.Костомаров показав процес падіння земщини, процес одержавлення Росії. Всяка опозиція придушувалась, притому жахливими методами (Новгород), настало торжество деспотизму. Вже Іван IV добився того, що «самодержавне» стало над моральністю.

Після Емського указу М.Костомаров все більше заглиблюється в наукову роботу, видно хоче'забутися в минулому. Це стало причиною неоднозначних його оцінок. Ю.Охримович писав: «... коли почалася нагінка на українське слово... його політичні та національні погляди тратять все більше і більше свою радикальну барву і в кінці доходять до повного культурного аполітизму, що більше, навіть до своєрідного общерусизму... Костомаров перетворюється лише в ідеолога політичного культурницького українофільства»1.

О.Субтельний зазначає, що М.Костомаров став «висловлювати відверто занепадницькі думки. І радив тепер своїм товаришам слухняно підкоритися політиці царату»2.

Причини такої зміни поглядів М.Костомарова автори бачили як у характері самого М. Костомарова, так і почасти «в скрутних умовах тих часів». На наш погляд, це також можна пояснити й тим сумним досвідом, який він отримав, зіткнувшись в тридцятилітньому віці з державною машиною (його арештували напередодні весілля), ув'язненням у Петропавловській фортеці, засланням.

З громадівського руху виріс і Михайло Драгоманов (1841-1895), син гадяцького поміщика, випускник Київського університету, член таємної «української громади», організатор нерших недільних шкіл для неписьменних селян. Джерелами формування його поглядів були ідеї кирило-мефодіївського

162

товариства, поезії Т.Шевченка, а також соціалістичні погляди ОГерцена, М.Бакуніна, М.Чернишевського, західноєвропейських соціалістів. У своєму житті він пройшов певну еволюцію. В молодості він соціаліст, - виступав за соціальне визволення народу, був політичним радикалом. А коли став професором Київського університету, то намагався синтезувати різні напрямки українства і сполучити їх у світогляд українського громадівства (федералістичного соціалізму). Змушений емігрувати, М.Драгоманов заснував у Швейцарії український журнал «Громада», став тісно співпрацювати з галицькими українцями. Він підтримав одним із перших ідею про можливість перетворення Східної Галичини в український П'ємонт. Його ідеалом стає поєднання національних та соціально-економічних інтересів у боротьбі за демократичну Україну. Бо істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом, вважав М.Драгоманов. У його поглядах на проблеми держави й права, політичної влади можна виділити наступні моменти. По-перше, це погляди на походження держави, яка сама має розвинутися до вищої політичної організації людей - до всесвітньої федерації. Причини, що зумовлювали виникнення держави і права, були: розвиток людського розуму, що включало в розуміння життя поступових змін; розвиток сім'ї; розвиток матеріальних процесів; концентрація землі внаслідок завоювань. Причиною суспільного розвитку була також і класова боротьба. М.Драгоманов вказував, що розвиток політичного життя народів Європи й Азії мав спільний початок - громаду (общину) з досить сильними основами світської (переважно військової) влади, духовної аристократії і монархії. Причина існування різних форм держав, їх ладу полягала у різному рівні їх політичного життя. Подальшу різноманітність європейських держав М.Драгоманов пояснював різницею в географічних і історичних умовах, в яких жила дана нація, але в ніякому разі не у вроджених відмінностях племінного та національного характеру. Феодальна російська держава є лише певним ступенем в історичному розвитку, майбутній ступінь - це час народного правління. Відміна кріпосного права в Росії знаменує собою початок кінця самодержавства, влада над народами буде поступово передана в руки дрібного чиновництва. Але оскіль

6*

163

ки поки що цього не сталося, то в результаті настало розорення економіки, застій в політиці, безправ'я в управлінні, що і є початком фактичного занепаду самодержав'я1.

По-друге, М Драгоманов розробив питання суті держави і права у зв'язку з різними формами політичної організації суспільства. Головним критерієм оцінки політичної організації є служіння народу. Російську державу, де панує примус і відсутність правових порядків, він охарактеризував як деспотичну державу, а її уряд як тиранію. Суть держави полягає не в формі побудови держави, а в правах, якими наділені громадяни - у свободі слова, забезпеченні працею, свободі організації союзів і товариств, національній свободі та ін., у загальному змісті правового статусу свободи особи в даній державі, стані прав націй. М.Драгоманов виступив проти принципу централізації держави, який гамує національний розвиток, звужує права особи, веде до росту влади бюрократичного апарату.

Розглядаючи суть права, він зазначав, що закон і право є вираз всезагальності волі народу, нації, і лише на цій всезагальності може бути побудований закон. Він виступав за рівність всіх перед законами. Право повинно закріплювати політичні свободи, тому політична боротьба - це передовсім боротьба за право, закон. У зв'язку з цим він негативно ставився до насильницької революції.

По-третє, М.Драгоманов приділяв значну увагу формі держави. В даному випадку найкращою формою він вважав федерацію, яка може утворитися в результаті децентралізації в управлінні державою, з дрібніших суспільних общин. Творити федерацію мали вільні самостійні утворення знизу вверх. Поступово федерація втрачатиме свої державні функції і перейде до адміністративної автономії і децентралізації. Тому певне значення матиме й розвиток самоуправління, як форма влади, що сприяє економічному й культурному розвитку. Сама ідея федералізму була не нова, але заслуга М.Драгоманова у детальній розробці концепції федералізму, хоч самі методи її реалізації були дискусійними (бо передбачався територіальний принцип побудови).

По-четверте, важливе місце займали погляди М.Драгома

164

нова на політичні права і свободи громадян. Політичні свободи неможливі без самоуправління громад місцевого і федерального самоуправління. Тому він пропонував обмежити права всіх центральних органів влади шляхом декларування недоторканості прав особи, національності й організації! місцевого самоуправління. В праці «Старі хартії вільностей» подано генезу'ідеї сзободи та зроблено аналіз політичної доктрини лібералізму. В праці «Лібералізм і земство в Росії» він також проаналізував даний феномен, який однак розглядався вузько, зводячи його насамперед до особистої, громадянської, державної свободи. Лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал.

По-п'яте, М. Драгоманов сформулював свою політичну програму. В основі її була боротьба за Конституцію, проект якої він запропонував. Замість самодержавства пропонувалася парламентська влада, Земський Собор як законодавчий верховний орган. Туди б обирали всі громадяни, передбачалося введення місцевого самоуправління, розширення прав громадян, їх прав, об'єднання в союзи, розширення демократичних свобод, верховенство закону, незалежність суду, амністія політичних в'язнів. Шлях реалізації цієї мети мав проходити поступовими реформами знизу, еволюцією, встановленням федерації.

Політична свобода утвердиться шляхом розгортання рухш в провінціях, а не декретами центральної влади.

Шосте. Погляди М.Драгоманова на національне питання неоднозначні. І пройшли певну еволюцію . Досить умовно їх можна поділити на період до еміграції (1876) і після. В перший період він притримувався поглядів, подібних до т.зв. укра-їнсько-общеросійських, дивився на українство, як на рух літературно-культурний. Після Емського указу починають формуватися національно-політичні погляди М.Драгоманова. В працях «Пропащий час», «Переднє слово (до «Громади» 1873 р.)», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Історична Польща і великоруська демократія», «Чудацькі думки про українську національну справр>, «Листи на Наддніпрянську Україну» він висловлюється за те, щоб перетворити українство в політичний рух, визнає необхідність розгортання політичної боротьби за національну незалежність і соціальне визволення. Як писав Ю.Охримович, «політичність М.Драгоманова

165

заключається не тільки ... в постулаті соціально-економічної політики в дусі сучасного демократизму, але й домаганню політичного характеру для всякої національної емансипації»1.

Прикладом нового підходу може бути довге замовчування статті «Пропащий час» (1877), в якій він закликає переглянути історичний досвід українсько-російських взаємин за останні 200 років, «щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись». М. Драгоманов з сарказмом оцінював культуртрегерську роль Петра І, який виступав, як такий собі «новий русин, що вбрав в себе усе, що було доброго в українського і московського чоловіка, а ті порядки, які позаводились на Україні після нього, були нові європейські порядки... Так ось на яке добро пощастило нашим прадідам перемінити старовину козацьку українську!» Далі М.Драгоманов слушно зауважив, що якщо порівняти ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було у Росії, то «усе-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більше подібний до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж Московське царство і теперішня російська імперія». Знищити хоч і старосвітські, але недавно тоді заведені вольності в Україні допомогли феодальні держави - панська Польща, «а особливо ж порядки Московського царства, у котре увійшли Україна...» Тож який висновок випливає з двохсотлітнього перебування України в складі царської Росії? - ставить питання М.Драгоманов. Він один, бо «за ті часи, як Україна пристала до Московського царства, з його самовольним царем, з кріпацтвом жившого без науки, - то царська самоволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпацтва..», отже «через це усе після Хмельницького до самих часів Катерини ми бачимо, як замість того, щоб розростатись тому доброму, що було в козацьких українських порядках, воно топчеться царями або сохне, - а зло поливається, розростається2.

Одночасно національно-політичні погляди М.Драго-манова не мали форми, чітко визначеної програми, бо не визначено, що він розумів під політичною незалежністю українського народу, яка мала бути ця форма незалежності.

166

Він близько підійшов до цього в вищеназваній статті, однак далі не розвивав цих поглядів, тобто він однозначно негативно ставився до російського царизму, але далі пропонував боротися за вільну конфедерацію автономних регіонів (необов'язково сформованих на етнічних засадах), які б приймали рішення самостійно. Українство, вважав він, повинно боротися за політичну незалежність шляхом федералізму, борючись разом з іншими народами Австрії і Росії за децентралізацію та широку автономію громад, територій і націй. Можливо, мав рацію Ю.Охримович, коли писав: «... надто велика віра в політичну свободу і в неминучість переходу сучасних держав у вищу федеративну форму, оперту на автономії найменшої суспільної організації - громади, була головною причиною його негативного ставлення до українського державного сепаратизму...»1.

Він вважав, що українство має шанс на перемогу тоді, коли під національні почуття будуть підведені загальнолюдські принципи, або , як він писав в праці «Чудацькі думки про українську національну справу), потрібно «шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям»2.

Звідсіля його відомі слова «Український сепаратизм - не наша віра!» Актуальною залишається думка М.Драгоманова про те, що всі українці повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України», кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, єсть видаток з української мужицької скарбниці»3.

Не можемо не згадати про соціалістичні переконання М.Драгоманова. Адже саме на них акцентувала увагу радянська література. Під час свого перебування у Відні і Женеві М.Драгоманов багато зробив для пропаганди соціалістичних ідей у Галичині й на Україні, але він намагався популяризувати соціалізм, який би не гнітив свободи особи - громадівський соціалізм, що був прийнятий українською громадою, не імперський, бо «справді вільними можуть бути тільки маленькі держави..», громадівський соціалізм, як і громадська праця, в Україні мусить мати українську одежу, «українство». Шлях досягнення цієї мети,

1 Охримович Юліан. Короткий нарис... С.130.

167

на думку Драгоманова, це не повстання, бо вони «робляться од гарячої крові», вони можуть «починати будити громадський розум, можуть кінчати старі порядки..», але «зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може»1.

Ці ідеї, визнаймо, достатньо слушні, поширені серед галицької молоді, спричинилися згодом до заснування першої української соціалістичної партії.

Близьким другом М.Драгоманова з київської громади був Сергій Подолинський (1850-1891), який теж вважав, що основою майбутньої демократичної держави повинна стати «громада» - об'єднання людей для виконання виробничих функцій і розв'язання громадських справ. У своїй праці «Парова машина» С.Подолинський писав, що громади будуть об'єднані федеральними зв'язками. Найбільша з громад буде охоплювати всю українську націю і буде творити єдину політичну організацію - федеративну республіку трудящих. У громаді буде здійснюватися безпосередня демократія, проявлятися суверенітет нації, вона буде керувати всіма питаннями сільського і міського життя, власністю, виробництвом і розподілом. С.Подолинський детермінував залежність влади, права і свободи від рівня господарської самостійності і розвитку продуктивних сил, однак залишився утопістом стосовно аграрного питання, проблем управління майбутнім суспільством. Перебуваючи під впливом К.Маркса й Ф.Енгельса, С.Подолинський слідом за ними вітав поєднання законодавчої, виконавчої і судової влади (на прикладі Паризької комуни), був прихильником диктатури. Однак він виступив проти революційного табору, у тому числі як засобу боротьби з контрреволюцією. Історичний підхід показав С.Подолинський до поняття «політика», визначав його як сукупність практичної суспільної діяльності в сфері зовнішнього життя суспільства та розвитку державного ладу у внутрішній.

Свій підхід ДО вирішення національного питання в Східній Галичині та визначенню найвищого ідеалу української нації показав священик В.Подолинський (1815-1876). У невеликій книжці «Слово перестороги» він відстоював право українського населення Галичини на самобутність, яке, на його думку, випливало з природного права. Український народ має право на свою самостійність, бо відрізняється специфічними рисами і від поляків, і від росіян. Тому «...хочемо бути народом (нацією- Б.К.) і будемо ним певно, бо голос народу - це голос божий...»1.

В. Подолинський теж виступає за федеративний устрій слов'янських народів, лібералізм.

За федеративний устрій слов'янщини виступає і соратник М.Драгоманова та С.Подолинського галицький демократ О.Терлецький (1850-1902). Ряд статей і працю «Москвофіли й народовці в 70-ті роки» він присвятив аналізові політичної боротьби в Галичині. Право, на його думку,- це юридичний акт державної влади, що визначає правила поведінки для певних класів, груп населення або навіть для всієї нації. Значну увагу він приділив питанню про роль політичних свобод для розвитку соціально-політичної боротьби. О.Терлецький розвивав ідеї єдиної української нації і вважав, що єдиний вихід для Галичини - це возз'єднання з Україною. Цим він протиставився думкам В.Антоновича, МДрагоманова про Галичину як П'ємонт. Возз'єднання буде можіиве тоді, коли будуть поєднані національно-визвольний рух у Галичині й національно-визвольний рух в Україні. Україна стане демократичною республікою, в якій буде повна політична й соціальна рівність.

Аналізуючи політичні погляди М.Драгоманова, С.Подолинського та О.Терлецького, ми досить віддалилися від початкових ідей громадівського руху. Потрібно сказати, що це знайшло своє логічне продовження у формуванні радикально-демократичної' течії. її представниками виступили І.Франко, Ю.Бачинський. Другий напрямок громадівського руху втілився в особі М.Грушевського і молодої генерації «національно свідомих українців» - І.Липи, Б.Грінченка, М-Міхновського.

Цит.за.. Возняк Михайло. Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії. Львів, 1924. С.170.

169

168