Магдебурзьке і Волоське право

ПРАВО та законодавство є атрибутами будь-якої державності. У зазначену епоху в суспільному житті України відбувається новий процес, а саме: співіснування правничих інститутів різного характеру та походження.

Поява нового законодавства та інститутів, які його репрезентують на тій чи іншій території, де народ не є повним сувереном, с ознакою його підлеглості, а його владні можливості звужуються до мінімальної межі. Такий стан речей, звичайно, поволі руйнує структури, в тому числі й правові, або ж створює альтернативні, юрисдикція яких відмінна від традиційної та місцевої. Саме це й заманіфесту-вала собою поява Магдебурзького права.

Розглянемо конкретніше явище Магдебурзького права та його оцінку в історіографії різних часів.

У навчальних посібниках, так само як і в окремих академічних виданнях минулих років, ця тема практично не висвітлювалась. Причиною цього могла бути не лише поверхова оцінка Магдебурзького права на території України, котре прямо стосується національної правничої традиції, але й нехтування тією обставиною, що саме завдяки таким явищам, як Магдебурзьке право (а пізніше й Литовський Статут), Україна суттєво відрізнялась у своїй правоге-незі від Росії, традицій і характеру правосвідомості та державотворення останньої. Незважаючи на станові, конфесійні та інші привілеї, які фіксувалися цими законодавчими нормами в українському суспільстві, і Магдебурзьке право, і Литовський статут являли собою важливий крок у напрямку до того, щоб у суспільстві та, відповідно, державі функціонувало право як засіб цивілізованого життя.

На жаль, доводиться констатувати, що в довідковій літературі в недавньому минулому ця тематика якщо й знаходила своє висвітлення, то виключно з позицій «класового підходу» до аналізу права і майже без усякого зв'язку з державністю як такою. Отож, звертаючись до цих сюжетів, маємо певною мірою ліквідувати «білі плями» в історії нашої державності й подати їх не стільки як засіб «класового гніту», скільки як елемент національної культури.

Магдебурзьке право, як це видно із самої назви, топонімічно пов'язане із німецьким містом Магдебургом. Як система правових норм воно остаточно набуває свого оформлення у ХНІ ст. Джерелом пра-вотворчості для норм «німецького права», як інколи ще називають його, послужило місцеве традиційне або ж «звичаєве право», що своїм корінням сягає глибин раннього середньовіччя й було спочатку оформлене у вигляді кодифікованих збірників права під назвою «Саксонське зерцало» («5реси1ит Захопиш») та «Вайхбільд». Тому не дивно, що в Україні збірники чМагдебурзького права видавалися ще й під назвою «Саксон».

Що ж характеризувало це законодавство? Чому його значення в історії нашої державності важко переоцінити, і чому воно діяло на наших землях майже шість віків?

Хоч це й було так зване «феодальне міське право», проте воно надавало містам, що ним володіли, адміністративне і судове самоуправління. Хай нас тут не спантеличує слово «феодалізм». Бо той рівень місцевої свободи, який надавало це «феодальне право», значно вагоміший за будь-який тоталітаризм і централізм. Місто, якому надавався привілей Магдебурзького права, звільнялося від влади феодала. Отже, не було місця деспотизму й сваволі, з якими у нас асоціюються звичні уявлення про феодалізм.

До тих безперечних здобутків Магдебурзького права, котрі склали підвалини європейських лібералізму й демократії, слід віднести і те, що воно передбачало виборну систему міської влади (адміністрації) та суду. Воно також встановлювало порядок організації ремісничих цехів, регулювало питання торгівлі, а також регламентувало права опікунства, спадщини та покарання за різні види злочинів тощо.

Нагадаємо, що першим містом України, якому було надане Магдебурзьке право, було місто Сянок у Галицько-Волинському князівстві. Києву воно було надане в 1494-1497 рр.

У ХУ-ХУІІ ст. за Магдебурзьким правом жила значна кількість (за деякими даними, навіть більшість) міст України.

Ми далекі від того, щоб картину, пов'язану із запровадженням Магдебурзького права в Україні, шальовувати лише у світлих барвах. Нерідко трапім лось і так, що завдяки саме йому в українські міста активно проникали німецькі та польські колоністи. Це створювало подекуди в українських містах соціально-національну та міжконфесійну напругу.

Але потрапляючи на Україну, Магдебурзьке право зазнавало місцевих впливів і по суті відрізнялося від того, яким воно було в країнах Західної Європи. Дослідники цього питання зазначають, що значним був вплив на зміст «німецького права» з боку місцевого звичаєвого права, зокрема в напрямку до його пом'якшення.

Спочатку право надавати привілеї на Магдебурзьке право перебувало в руках Галицько-Волинсь-ких князів і королів, потім - великого князя Литовського. Після утворення об'єднаної держави - Речі Посполитої (1569), - у складі якої Україна володіла певною внутрішньою автономією, це право переходить до рук польського короля. Надалі, особливо після Великого повстання під проводом Б.Хмельницького та утворення Козацької держави республіканського типу, це право перебирає на себе гетьман, але за згодою російського царя. І дійсно, протягом другої половини XVII ст. і навіть початку XVIII ст. гетьмани за згодою царя, а інколи й без неї, широко користувалися цим привілеєм. Так, зокрема, в зазначений термін Магдебурзьке право було надане містам Слобідської України, таким як Харків, Охтирка, Суми тощо.

З часом, коли з'явився полковий лад на Україні, а вперше це сталося в 30-і роки XVII ст. за часів гетьмана М.Дорошенка, виниклитак звані полкові й сотенні міста, де мешкала в основному козацька верства.

Однак, як зазначаю іь фахівці з історії українського права, тут не обійшлося як без суперечок і конфліктів, так і без впливу норм Магдебурзького права на окремі сфери життя за полковим статутом. Норми Магдебурзького права використовувалися також у полкових судах, глибоко укорінюючись у суспільне життя та правовий побут українців. Своєрідна «націоналізація» Магдебурзького права, що мала місце на українських землях, позначиться в майбутньому на кодифікації українського права, що відбуватиметься протягом XVIII—XIX ст.

Магдебурзьке право є виявом складного дер * і вотворчого процесу в період боротьби центра п ш ваної влади, уособленням якої був князь або королі., з одного боку, та місцевої феодальної знаті, магна-тів-землевласників, з іншого, які протистояли централістичним заходам князівсько-королівської влади. Українські міста, в першу чергу галицько-волинського регіону, які менш постраждали від мон-голо-татарської навали і тому швидше відродилися, ставали своєрідними провідниками самостійно-автономного життя, адміністративно унезалежнюю-чись як від краківсько-королівської, так і магнатської влади чужинців (поляків чи литовців), що намагалися підпорядкувати міста своїм інтересам.

Таким чином, привілей на Магдебурзьке право ставав важливим чинником у політиці державного управління. Для центральної влади князя чи короля це був суттєвий фактор в протистоянні політичним амбіціям магнатерії. Для самих міст, що здобували (як правило, за винагороду) грамоту на Магдебурзьке право, це був спосіб автономізуватися певною мірою від держави й захистити себе від тиску феодальної аристократії, яка вимагала від міст, що не володіли відповідним правом, натуральних повин-ностей, податків тощо.

Отже, до деякої міри Магдебурзьке право створювало адміністративно-територіальну структуру, яка нагадує принцип федерального управління або ж ситуацію «держави в державі». Адже місто формально вилучалося з-під юрисдикції королівських чи князівських намісників.

У деяких містах, що врядувалися нормами Магдебурзького права, магістрат мав дві колегії: так звану лаву, що займалася кримінальними справами, та раду, компетенція якої сягала адміністративних функцій та суду в цивільних справах.

Основним змістом політичного життя «магдебурзьких міст» на Україні стає боротьба православного населення, яке складало основну частину міщан, з представниками міської самоуправи - магістрату, що складався головним чином із католицького представництва польського чи литовського походження. Останні нерідко вдавалися до дискримінаційних заходів, як уже зазначалося, в царині національно-релігійного життя, утискуючи православних щодо користування привілеями Магдебурзького права в повному обсязі.

У деяких публікаціях (переважно радянського періоду) можна зустріти суперечливу, а то і негативну оцінку Магдебурзького права на Україні. Зокрема, підкреслювалося, що «магдебурзьке право і надалі насильницьки нав'язувалося на українських землях під владою польських і литовських феодалів»5, а саме явище розглядалося дещо однобічно, під кутом зору «політичного, економічного і культурно-ідеологічного загарбання»*, відповідно, Польською та Литовською феодальними державами.

Безумовно, набуття правових норм, хай навіть ліберальних і демократичних, але якщо вони іншого (чужого) походження - це процес болісний і суперечливий. Адже йдеться про певну зміну «етнічного стереотипу поведінки» (Л. Гумільов), тобто узвичаєних норм і традицій власного самоуправління. Та цей процес і реакція на нього з боку місцевого, тобто українського населення, був би зрозумілим, аби українська державність в цей період не переживала складного процесу часткової втрати свого суверенітету. Добре відомо, що саме завдяки литовській експансії, котра була все-таки не такою «варварською», як татарська, значна територія українських земель набагато раніше звільнилась від ординського панування, ніж це сталося в Росії.

(яка насправді не була такою вже й темною), значна частина українських міст «європеїзувалися» саме через Магдебурзьке право? Тому висновок, що «радянська наука не сприймає перебільшеної буржуазною історіографією ваги магдебурзького права для розвитку українських і білоруських міст»7, для нас не є переконливим. Адже в ньому, фактично, робиться спроба критикувати нове, хай навіть запозичене, з позицій старого, хоча б і свого. Дивна річ: представники «класового інтернаціоналізму» скочуються на позиції патріархального націоналізму. Таке трапляється завжди, коли це вигідно. А вигода полягала в захисті ідеологічних засад теорії «єдиної древнєруської народності». Вплив же Магдебурзького права на суспільно-політичне, громадське і правове життя формував нові засади національної ментальності, невластиві російській міській культурі, котра ніколи не знала норм Магдебурзького права, а завжди підпорядковувалася центральній (самодержавній) адміністрації в особі намісника. Тому й не дивно, що в російській історіографії Магдебурзьке право ніколи не поціновувалося належним чином, що підкреслюють слова одного з корифеїв російської радянської історичної думки акад. М.Тихомирова, який писав про «пресловуте магдебурзьке право»", що розвивалося в Литовському князівстві.

Якщо ж позбутися великодержавницької упередженості й поглянути на суть справи з історико-юри-

1

увагу вітчизняні дослідники цього питання.

З іншого боку, також відомий фахівець з історії українського права М.Володимирський-Буданов надавав надзвичайної ваги в діяльності міських судів тощо саме Магдебурзькому праву.

Високу оцінку магдебурзького права взагалі та його ролі в українських землях знаходимо в працях А.Ф.Василенка, Д.Дорошенка, М.П.Василенка, Д.Ба-галія, А.Яковліва та ін.

В Україні джерелами Магдебурзького права були збірники польською мовою, перекладені з латини і німецької Бартоломієм Троїцьким і Павлом Щерби-чем. У другій половині ХУИ ст. з них зроблено українські переклади.

Отже, Магдебурзьке право було чинним на Україні не лише в польсько-литовську добу, коли Україна перебувала в статусі автономної частини Великого князівства Литовського чи Речі Посполитої, а й в часи, коли в Україні утворилась Козацька республіка. Воно продовжувало існувати й тоді, коли Україна була поділена на Правобережну та Лівобережну, і навіть тоді, коли наприкінці XVIII ст. вона остаточно втратила ознаки автономії й гетьманської влади, тобто в період цілковитого підпорядкування Російській імперії. Підтвердження цього знаходимо в Універсалі від 16 травня 1721 р., в Інструкції гетьмана Апостола судам від 13 липня 1730 р., у збірнику анонімного автора, що функціонував тим не менш як нормативний акт, «Процес коаткій» віл 1734 г> . к

«Правах, по яких судиться малоросійський народ» 1743 р. та інших кодексах, що безпосередньо стосувалися України в складі Російської імперії.

На завершення можна лише додати, що ще на початку XIX ст. цар Олександр І підтвердив Києву привілей на Магдебурзьке право, але вже його наступник - Микола І у 1831 р. скасував грамоти й привілеї, які надавали самоврядування всім містам, окрім Києва. Останній позбудеться цього права в 1834 р.

Магдебурзьке право не було поодиноким юридичним актом, на засаді якого чинились суд і самоуправління. Поряд з ним, особливо в сільській місцевості, функціонувало традиційне національне право, або «звичаєве право». Заслуговує на увагу ще одне запозичення з юридичного досвіду народів, з якими контактували українці. Йдеться про так зване Волоське право.

Ще у XIV ст. в Галичині майже одночасно із появою Магдебурзького права в сільській місцевості поширюється Волоське (або Молдавське) право. Це феодальне право, яке регулювало аграрні відносини землевласника-феодала та сільської, як правило, української громади. Суть його полягала в тому, що замість панщини селяни повинні були сплачувати податок натурою: худобою, дичиною, продуктами тощо.

Оскільки Волоське право заводилося переважно в новопоселеннях гірського рельєфу, то в такій місцевості виникала і своєрідна, відмінна від традицій українського сільського врядування, система. На чолі поселення стояв його засновник - «князь», як його офіційно титулували. В селах зберігалася община, що споріднювало «волоську систему» із традиційною українською, яка теж використовувала громадське (общинне) землекористування.

Таким чином, поява на українських теренах як Магдебурзького (Німецького), так і Волоського (Молдавського) права являла собою складний і неоднозначний процес. З ним пов'язане було, з одного боку, долучення до кращих на той час європейських зразків права, з іншого - втрата українцями суверенітету над власною територією, чи, принаймні, істотне обмеження такого суверенітету. Проте процес цей був не антинаціональним, як це змальовують деякі джерела, хоча і не безконфліктним. Втрата повноцінної державності завжди веде до запозичення або нав'язування іншоетнічних моделей суспільного життя. Питання полягає лише в тому, щоб з'ясувати, які це були «моделі» -прогресивні чи реакційні, цивілізовані чи варварські?