З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ 30-Х РОКІВ В ГАЛИЧИНІ

Політичні процеси, що проходили в Радянській Україні, накладали значний відбиток на розвиток української політичної думки в Західній Україні, зокрема в її національно-культурному центрі — у Галичині.

325

324

праці Володимира Левинського. На початку 1930 р. він опублікував цікаву статтю «Нарід, нація і народність», в якій досліджено національною проблему з категоріального боку. Він виступив проти загальнопоширеної думки про можливість тотожності понять раси й нації.

' Левинський В. Нарід, нація і народність//Нові шляхи. 1930, №2. С.282.

2 Там же. С.300 - 301.

припинення українізації, а головне голодомор та масові чистки в УСРР, примусили його кардинально змінити позиції.

Ряд праць з подібних позицій були опубліковані й редактором часопису «Нові шляхи» — Антоном Крушельнииьким (1878-1935), який в роки революції брав безпосередню участь у відтворенні української державності (у 1919 р. був міністром освіти УНР). Редагуючи «Нові шляхи», А.Крушельницький неодноразово виступав з теоретичними статтями, в яких намагався узагальнити політику українізації в УСРР, популяризував окремі марксистські положення. Він займав альтернативну позицію супроти нового українського націоналізму, зазначав в ньому значну вагу наслідування західноєвропейським взірцям. Так, у статті «Два націоналізми» він зазначав, що західноукраїнський націоналізм - це «невільниче наслідування західноєвропейського націоналізму». Бо останній - це «націоналізм державний, витвір буржуазних держав, в яких влада спочиває в руках панівного класу...»1. У західноукраїнського націоналізму немає ж державності. Крім цього, вважав А.Крушельницький, він не може спертися на українську велику буржуазію, що змушує його орієнтуватися на допомогу іноземних чинників, робить його несамостійним, у цьому й полягає його слабкість. АКрушельницький гостро виступив проти захоплення певними націоналістичними колами ідеологічними концепціями німецького фашизму. У зв'язку з цим він виступав неодноразово з критикою статей ДДонцова2. Цікавими були також його статті, присвячені аналізові причин падіння УНР і ЗУНР, тим паче, що це писала людина, яка знала достатньо про ці процеси. Однією з головних причин такого повороту подій, вважав він, було і те, що українська буржуазії! виявилася заслабкою, а отже, і небажаною політичною силою, яка не

327

могла надати відчутну допомогу українському селянству в національно-визвольній боротьбі1.

Головною залишалася й національна проблема в ідейно-політичній думці КПЗУ періоду 30-х років. Ще на початку 1931 р. керівництво партії змушене було під впливом ЦК КП Польщі замінити стратегічний лозунг, під яким боролася партія — лозунг за возз'єднання з Радянською Україною, на лозунг «за самовизначення». У свій час лозунг за возз'єднання був найпростішою і зрозумілою для найширших мас українства конкретизацією популярної ленінської думки «самовизначення націй». Однак, оскільки КПЗУ спиралася на марксистську теорію, то партія була змушена в стратегічних гаслах додержуватися стереотипу: спочатку боротьба за перемогу соціалістичної революції в Польщі, а тоді реалізація принципу самовизначення націй. Навіть такий підхід- згідно з теоретичними марксистськими постулатами не знаходив особливого розуміння і підтримки у польського керівництва, що несло тягар люксембургівської спадщини у підході до України. З іншого боку, ЦК КП(б)У не влаштовувало, а точніше не влаштовувало Москву, й підпорядкування гасла соціалістичної революції гаслові за возз'єднання, що було супротивне ортодоксальній теорії. Тому й довелося КПЗУ, враховуючи думку того, хто був, впливовіший, і поставити на перше місце вимогу соціалістичної революції, а возз'єднання замінити самовизначенням націй. Ще одне теоретичне

328

питання було по-новому вирішене в середині 30-х років.

Тому КПЗУ підтримало вимогу автономії Західної України в рамках буржуазної Польщі, що означало велику й суттєву зміну в політичній тактиці партії. В цю вимогу було включено вимоги демократичного самоврядування в місті і селі, за крайовий демократичний Сейм у Львові, відновлення викладання української мови в школах та вживання її в установах тощо3. Однак в цілому варто визнати, що в підпільній комуністичній пресі на той час вже практично не з'являється серйозних теоретичних статей, а незабаром партія рішенням Комінтерну було розпущена.

Якщо, як ми бачимо, крім праць радянофілів комуністична течія національно-визвольного руху в 30-ті роки вже майже зовсім замовкає, то значно наростає число публікацій національно-державницького напряму та націоналістичного. У даному місці, ми хочемо продовжити започатковану в попередній темі розповідь про представників та їхні концепції. Насамперед хочемо проаналізувати теоретично-публіцистичні виступи Д.Донцова, який продовжував редагувати ЛНВ, а коли його було закрито, то почав видавати на власний кошт (так про це зазначає дослідник його творчості М.Сосновський) журнал «Вісник» з 1932 рЛ У 30-ті роки ДДонцов не написав жодної великої праці, а зосередив увагу

1 Наша правда. 1926. №1-4. С.29-33.

2 Наша правда.

4 Сосновський Михайло. Дмитро Донцов... С180.'

329

в основному на розвитку ідей, висловлених в «Націоналізмі», та тактичних питаннях націоналістичного руху. Отже, по-перше, він далі опрацьовував тему формування національної еліти. Саме під час загострення польсько-українських відносин у Галичині він виступив з критикою становища в українському національно-визвольному русі, відсутністю бойовитого, відважного й відданого справі проводу. Бо, зазначав ДДонцов, врешті-решт «не програмами виховуються і стоять еліти, лише характерами і рухом, який ті мертві програми щойно одушевить». У ті дні, коли в українську хату міг в кожну хвилину застукати поліцай, напередодні масових екзекуцій селянства ДДонцов закликав: «Мусимо віднайти в собі із тьми минулого старі інстинкти, які прищепили колись нашій солодкій полудневій вдачі північні вікінги». Пишучи про характер і дух майбутньої еліти, ДДонцов зазначав, що це мусить бути провід «який зуміє доконати «революцію характеру» наступного покоління, який зробить з наших ідей — аксіоми, з переконань догмати віри, щоб сиділи вони не в книжках і програмах, а в крові»1. Трохи пізніше він писав, що сучасні політичні партії подібні до орденів, які мають спільне з релігійними сектами. Провідною ж ідеєю всякого ордену «є ідея активної меншості, яку проводить більшість».

У атмосфері соціально-політичних конфліктів, що безупинно загострювалися, ДДонцов вважав, що елітою повинен прищеплюватися «світогляд замість партійних програм, віра замість знання, непомильність й виключність замість компромісу, культ одиниці і активної меншості замість маси і пасивної більшості, прозелітизм замість підпорядкування «волі народу», суворість до себе й до інших замість гуманізму...» Таким чином, твердив Донцов, знаком нашого часу «є віра, не сумнів, догма, не партійна «програма», характер, не число...»2. У зв'язку з кардинальною зміною політичної ситуації в Європі після приходу Гітлера до влади, наростання реваншизму, ДДонцов, підносячи проблему' майбутнього України, відзначав тісний зв'язок вирішення- її від стану формування національної еліти. Тут він висунув декілька конкретних постулатів щодо української еліти. Суть їх полягала в тому, що українська еліта не повинна бути соціа

330

лістичною за духом, ні членами «іншого Інтернаціоналу — чорного», зокрема. Також не можна було допустити, щоб вона мала належати до інших «інтернаціоналів» — консервативних і монархічних. Вона не могла бути й «радикально-демократичною». Взамін цього, писав ДДонцов, замість абстрактних догм взяти собі за компас «землю», «кров», «предків» — зв'язки не видумані і не вичитані з книжок, а природні. Це означало ставати на шовіністичні позиції, що в цілому не лякало ДДонцова, бо він закінчував: «Україна повинна бути шовіністичною...»1. Пізніше, вже напередодні другої світової війни, коли росло розуміння того, що майбутня війна не омине Україну, а можливо, буде вирішуватись і її доля, ДДонцов взявся аналізувати випадок, «якщо Німеччина піде на СРСР». У такому разі, вважав він, Україна не може бути «сателітом ншкої імперії, — ані герольдом чиєїсь наді-деї». Потрібно було б, щоб проблема союзників України в майбутній війні залежала «виключно від самих українців». А це, писав він, знову «приводить до питання проводу, що його матиме Наддніпрянщина в той час»2. Далі ДДонцов був категоричний: вся ця справа з проводом залежатиме від того, хто стоятиме «на чолі нації: ...калькулятори й гістерики, чи їх об'єднаний фронт, чи люди типу Франко. В сім, не в «орієнтаціях» чи «об'єднаннях» — ціла проблема України»3. Логічно завершив висвітлення даної теми ДДонцов вже пізніше — у воєнні роки.

Певну увагу в 30-ті роки Д Донцов приділяв й аналізові тактики націоналістичного руху. Коротко зазначимо лише два аспекти цього питання: а) це ставлення до фашизму (ідеологічний момент), б) ставлення до політики фашистських держав. Щодо першого, то мусимо трохи вернутися в 20-ті роки, коли ДДонцов в редагованій ним «Заграві» написав редакційну статтю «Чи ми фашисти?». Там він зазначив один із імперативів фашизму (за словами Б. Мусоліні) — його шовіністичний зміст. А тому, зазначав ДДонцов, що український націоналізм стоїть «подібно, як фашизм, не на інтернаціональній, а на національній платформі - ми не можемо бути фашистами»4. Пізніше, продовжуючи цю дум-

1 Донцов Д. До консолідацііУ/Вісник. 1934, №4. С.ЗО.

2 Д. Д. Березень 1939//Вісник. Кн.4. С.302 - 303, 305.

331

ку, він зазначав, що Україна не може орієнтуватися на фашизм в європейських державах, бо «сила, яка може заважити долі України при і по упадку більшовизму — є лише сила правої революції, та, яка скрізь в Європі зачинає вимітати сміття соціалізму і проголошувати право націй бути собою...»1. Однак, спираючись на ті ж самі філософські засади, що й німецький націонал-соціалізм, (згадаймо лише працю «Націоналізм»), на праці Г.Фіхте, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше), ДДонцов у міру успіхів фашистських держав поступово змінював тон своїх статей. В середині 1936 р. він запитує: «Нащо фашизм нам?» — «Щоб розвіювати дурман драгоманівщини... Щоб охороняти суспільність перед вдиханням чужих ідей ззовні і зсередини, щоби перепровадити селекцію, бо вести суспільність може лише дібрана меншість»2. У наступний рік він зазначав, що може імпонувати українському націоналізмові в фашизмі. Це те, що фашизм, як і націоналізм, бореться з «релігією» Маркса», бо «проти містики творця «Комуністичного Інтернаціоналу», проти містики Леніна, Троцького, Тореса, Блюма, Літвінова, Драго-манова — повстає нова містика, містика фашизму»3. Отже, ірраціоналізм, волюнтаризм у мисленні, антикомунізм в політиці — ось що зближало фашизм, на думку ДДонцова, з націоналізмом.

Другий аспект аналізу тактичних питань — це ставлення ДДонцова до політики фашистських держав, насамперед до політики Німеччини. Будучи традиційно противником Росії, ДДонцов у 20-ті роки уважно прочитав працю АГїт-лера «Моя боротьба» і поступово почав пов'язувати певні надії на завоювання незалежності України з можливістю походу Німеччини на Схід. Одразу зазначимо, що у праці Гітлера про Україну нічого не говорилося, але зате цілий розділ був присвячений східній орієнтації, або східній політиці, де в центрі уваги була Росія. «Когда мы говорим о завоевании новых земель в Европе, - писав Гітлер, — мы, конечно, можем иметь в виду в первую очередь только Россию и те окраинные государства, которые ей подчинены»4.

1 Д. Д. Конгрес мертвих душ і революція з права// Вісник. 1933. №10. С770.

2 Донцов Д. Вони і ми//Вісник. №5. С382.

3 Донцов Д. 1937 рік // Вісник. 1937. №1. С.59.

* Гитлер Адольф. Моя борьба. Ашхабад. 1992. С.556.

332

Отже, лише тому, що Україна входила в Російську імперію, а потім в СРСР, вона ставала також об'єктом німецької експансії. Звичайно, конкретних планів Гітлера тоді ДДонцов міг просто не знати. Однак він сподівався, що у поході на Схід Гітлер змушений буде зайнятись українським питанням. Показовою у цьому плані є стаття ДДонцова «Шляхом велетнів». Там він писав, що на великий шлях з Європи на Схід, шлях велетнів, яким ходили Олександр, Наполеон, — на нього ступила й німецька імперія. «А східний розгін Німеччини наближує її до проблеми Чорного моря, до проблеми України». Тому «велика можливість зближається для країн Чорного моря ... Зудар противних сил, що наступить десь коло берегів Чорного моря, буде числитись з Україною лише як з чинником самостійним»1 (підкр. наше — Б. К.).

Видно, ДДонцов вважав, що в тому поході на Схід Україна повинна взяти участь як дестабілізуючий чинник СРСР, вибороти незалежність за допомогою певних союзників. Бо дещо пізніше він зазначає: «...Чи і якого союзника здобуде собі Україна в своїх змаганнях, спрямованих на розбиття московської імперії — се залежатиме виключно від самих українців»2. Не можемо писати за ДДонцова, не знаємо ходу його думок, можемо лише домислювати: він сподівався, що під час походу Гітлер буде вважати Україну за союзника проти Росії? Чи, може, піде на створення васальної України як протиросійського чинника... Не знаємо далі нічого. Не допоможе нам у цьому й автор монографії про ДДонцова, бо М.Сосновський у цьому важливому питанні, причому досить делікатному як на нас, на диво лаконічний: «Треба сказати, що Донцов знав про плани Гітлера, з'ясовані у книзі «Моя боротьба», але цьому він не присвячував особливої уваги...»3. Залишаємо ту справу майбутньому, зауважуючи, що все-таки якийсь слід у тому напрямі для майбутніх дослідників ми можемо залишити4. Маємо на увазі коротку замітку в «Віснику» про книжку А. Розенберга «Майбутній напрямок німецької закордонної політики», де викладено план створення української держави (по Кавказ включно),

333

яка стала би сателітом Німеччини і боролася б з Росією1.

Ми виходимо з того, що у 20-ті роки були сформульовані певні засади ідеології нового українського націоналізму (насамперед Д Донцовим). У 30-х роках була сформульована політична доктрина нового націоналізму, тісно пов'язана з організаційною розбудовою ОУН, виробленням та прийняттям її програми. На початку 1929 р. у Відні відбувся установчий перший Великий Збір ОУН, який прийняв відозву «Від Конгресу Українських Націоналістів». У відозві були накреслені певні основні риси політичної доктрини. Категорично заявлялося, що лише «повне усунення усіх окупантів з українських земель відкриє широкі можливості для широкого розвитку Української Нації — в межах власної держави». Досить оригінально вирішувалася проблема союзників визвольного руху. Зазначалося, що націоналізм відкидає «орієнтації на історичних ворогів української Нації», але в той же час прагне до союзу з народами, «які вороже відносяться до окупантів України», що означало реалізацію римського постулату «Ворог мого ворога — мій приятель».

Правильно з погляду політичної теорії було вирішено проблему виходу України з тоталітарного політичного режиму. У відозві було сказано, що в ході національної революції утвориться «національна диктатура, яка... забезпечить у тяжкий час боротьби силу Української держави»2. Далі зазначалося, що лише «після відновлення державності національна диктатура перейде через участь у владі провідної верстви, до створення законодавчого тіла». Визначались основні доктринальні принципи організації майбутньої державної влади, підстави державності — всеукраїнство, надпартійність, монократизм. Зазначалися й соціальні параметри майбутнього політичного режиму — визнання засади приватної власності, орієнтації на середнього селянського господаря, заохочення приватної ініціативи поруч удержав-нених підприємств, відділення церкви від держави, співпраця з церквою у вихованні на християнських засадах, обов'язковість безплатної державної школи. Зазначалась особлива роль ОУН, яка «протиставлялася всім партійним і

1 Див.-. Вісник, 1939, №1.

2 Мірчук Петро. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. 1920— 1939. Мюнхен, Лондон, Нью-Йорк. 1968. ТА С.93.

334

клясовим угрупуванням»3. На Великому Зборі була прийнята також загальна програма ОУН, яка деталізувала політичну доктрину. Коротко аналізуючи цю програму, варто вказати на другий розділ, який окреслював державний устрій, за який мала боротися ОУН. Зазначалося, що мають бути три етапи державного будівництва України: етап національного визволення, етап державного закріплення новоствореного режиму політичної влади і третій — розвитку даного типу політичної влади. Було підкреслено особливу роль національної диктатури в ході національної революції. Що ж до самої організації держави, то на чолі її мав би стояти голова держави, який призначав би виконавчу владу, яка відповідала б перед ним та законодавчим тілом. В основу адміністративної системи мало бути покладене місцеве самоуправління, кожен край мав би свої законодавчі й виконавчі органи. Визначалися відтак принципи зовнішньої політики, соціально-економічні параметри, підстави військової, культурної, шкільної, релігійної політики. У спеціальному розділі (IX) зазначалося, що ОУН «не признає всіх тих міжнародніх пактів, умов і Установ, що стан українського національно-державного розірвання створили і закріпили...»2.

У наступні роки теоретики ОУН деталізували й розвивали далі політичну доктрину нового українського націоналізму. У даному випадку ми коротко зупинимося лише на основних уточненнях доктрини. Це, по-перше, рішуче звернення до мас, а не до політичних партій, об'єднань та угруповань. Вже в 1930 р. член ПУН В.Мартинець зазначав: «Замість упливати на партійні проводи, треба впливати безпосередньо на маси, при помочі своєї окремої організації, відмежованої від решти груп. Замість боротися за вплив у партіях, ліпше боротися за вплив у громадянстві»3. Повернення лицем до народних мас пояснювалося постановкою в центр уваги національно-визвольного руху проблем національної революції. Важливим доповненням доктрини стала розробка концепції національної революції. Саме вона мала стати «ключем до реалізації... програми... за створення Самостійної Соборної Української Держави...»4. Це пояснювалося внутрішньою суттю

335

націоналізму, непримиренністю, винятковістю і динамізмом національної ідеї, що і детермінувало «революційний шлях національного визволення»1. Одним із авторів концепції національної революції став член ПУН Микола Сціборський (1897-1941), колишній офіцер армії УНР, пізніше закінчив Українську Господарську Академію в Подєбрадах, Провідник Легії Українських Націоналістів (1925- 1929), автор декількох теоретичних праць, що стали підставовими в політичній доктрині ОУН. Ще на початку 30-х років, виступаючи у часописі «Розбудова нації», він спробував обгрунтувати тезу про конечність української національної революції в складних умовах 30-х років, коли Україна була поділена між декількома державами, тільки формувалася ідеологія нового українського націоналізму.

Отже, М. Сціборський за вихідний пункт конечності революції взяв підневільний стан української нації, роздертої міжзагарбницькими державами, та формування суб'єктивного фактору революції — політичної організації українських націоналістів. Саме з ідеологічним та організаційним оформленням ОУН, вважав він, оформлюється теза «національної революції... звільнення нації від окупантів..., що і становило... залізний закон...». Реалізацію цього залізного закону і мала «перевести національна революція, оперта на засадах духо-во-волевого і державно-політичного максималізму...»2. Кінцевою стратегічною метою національної революції мала б бути самостійна соборна українська держава, причому, уточнював він, революція мала проводитися «власними силами укра'інської нацп'»3. Які ж основні питання розробив М. Сціборський в концепції національної революції? На-нашу думку, він обгрунтував тезу, що національна революція — це передусім особливий спалах психо-духовного напруження нації, до якого у вирішальній мірі має спричинитися своєю ідеологічною, організаційною роботою ОУН. Щоб допровадити до такого надзвичайного стану, потрібні, як боротьба з вартостями та ідеями «старого ідейно-політичного світу...», так і формування нових ідей. «Отже, —

336

писав М.Сціборський,' — йде боротьба за душу Української нації, її віру та ідеали»1. У цій боротьбі надзвичайно важливе значення має суб'єктивний чинник — ОУН, бо вона «є той організований і організуючий, спаяний дисципліною і спільною ідеєю чинник, що має процеси революції поглиблювати...». Разом з тим «ОУН не лише організована сила революції... Вона її штаб, мозок і душа цілого визвольного руху...»2. Наступне уточнення, яким зайнявся М.Сціборський, було питання основних рушійних сил революції. Ще у 1928 р. в одній з перших статей у часописі «Розбудова нації» він писав, що «основою нашої нації є селянство... бо воно є власне найважливішим носієм національних органічних сил, потужносте й творчосте, тим збірником, звідкіля черпатиме свою силу й прагнення до розвитку нація-держава»3.

Враховуючи, що через об'єктивні обставини велике поміщицьке землеволодіння в більшості було чужоземним, М.Сціборський зазначав, що тому варто, не ідеалізуючи аграрної революції, все ж і не відмовлятися від її здобутків: «Здобутки аграрної революції мусять бути неодмінно залишеними в силі... дальше доцільні й можливі лише корективи»4. Він вважав, що «ми припускаємо можливість часткового відшкодування українським власникам за ці маєтки»5. Націоналізм повинен негативно ставитися до соціально-економічної пауперизації села, «аграрна політика має бути спрямована не на знищення земельних норм, а лише на підвищення їх до рівня міцного середняцького селянського господарства... витворення міцного типу господарства «середняка»6. В основі соціального аспекту політичної доктрини націоналізму, як і концепції національної революції, вважав М.Сціборський, має бути покладене кредо — приватна власність на землю тих, хто на ній працює. Бо «економічний ефект приватновласницького трудового господарства при умові сприяння йому держави, буде, безперечно, більший, ніж ефект усуспільненого господарства...». Крім цього, зазна-

1 Там же. С164.

2 Там же. С166.

3 Сціборський М 4.9. С.334.

4 Сціборський М 4.9 С.334.

5 Там же. С.335. 8 Там же. С.337

12 3 історії полтичиої дамки 337

. До аграрної політики націоналізму//Розбудова нації. 1928. . До аграрної політики націоналізму//Розбудова нації. 1928.

чав М.Сціборський, «на Україні... домінуючою формою було індустріальне господарство із значною кількістю хуторів — в противагу общині в Росії...». Разом з тим, він реально дивився на аграрні відносини на селі, тому «приватна власність мусить бути обмеженою щодо мобільності й вільного обороту землі»1. Ці міркування пізніше були викладені М. Сціборським у праці «ОУН і селянство». Він же був автором і праці «Робітництво і ОУН», в якій розглядалося і питання про співпрацю робітництва і селянства, формування між ними політичного союзу на основі спільності ідеалів національної революції та власної державності. На противагу лозунгам комуністів про соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату, М. Сціборський був серед тих, хто сформулював підставове гасло ОУН: «Нація понад кляси!»2.

Третім уточненням як політичної доктрини націоналізму, так і концепції національної революції була теорії! солідаризму. Сама ідея була запозичена у західноєвропейських мислителів і, трансформувавшись через італійський, іспанський синдикалізм, знайшла відображення в поглядах українського націоналізму. В центрі їх була думка про осягнення у диференційованому українському суспільстві соціального миру й солідарності всіх працюючих на основі спільності національних інтересів та ідеалів. У цілому у найбільш концентрованому теоретичному вигляді деталізована й розширена політична доктрина українського націоналізму, на нашу думку, викладена у праці М.Сціборського «Націократія». Чи не вперше в українській політичній думці було зроблено холодний раціоналістичний аналіз політичних режимів тогочасної Європи, були уважно розглянуті, з виділенням позитивних і негативних аспектів демократичний, соціалістичний, комуністичний і фашистський режими (тобто тоталітарні). Цікаво, що М.Сціборський аналітично проаналізував сильні й слабкі сторони, наприклад фашистського режиму влади. Сильними в нього є тотальне панування потужної, синтетичної національної ідеї, яка є всеобіймаючою, винятковою, гасло «нацгя і держава понад кляси й партії» — ...це заперечення політичної демократії», — справедливо пише він, але це ж «абсолютна цінність, що їй підпорядковується все

338

інше...»1, що є й джерелом сили такого типу держави й влади. Слабкість фашизму він вбачав у «надмірному урядовому централізмі його системи... що утруднює процес творчої індивідуалізації громадянина...»2. Досить уважно аналізував М.Сціборський поняття диктатури. Він справедливо зазначав, що фашистська диктатура будувалася на принципах «суспільної ієрархії, авторитарности й монократизму, де право на керування мають лише найліпші... духовні аристократи — еліта нації»3. Висновок М. Сціборського після порівняльного аналізу «...Будуча Українська Держава не буде ні фашистською, ні націонал-соціалістичною, ні «прімо-де-ріверівською», а на власних оригінальних націократичних основах...»4 Отже, що ж таке націократш, які якісні характеристики політичного режиму націократії? Відповідь М.Сціборський будує по двох напрямах. Перший — це ідеологічні підстави нації, другий — це ідеології! нового націоналізму, сформульована в основних рисах ДДонцовим, який виходив з того, що розуміння нації спирається на спіритуально-волюнтаристичний світогляд тобто дух (ідеї) і воля до боротьби» — ось підстави нації. Тут він висуває прагматичний постулат «...Усе те добре, що добре для більшої сили й розвитку моєї нації; усе те зле, що цю силу й розвиток послаблює — це основна заповідь ідеології украшського націоналізму...»5. При висвітленні другого напрямку, Сціборський виходить з тези, що передумовою забезпечення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світі «...є власна, незалежна держава». Звідси випливають й основні напрямки державної політики. У внутрішній - це насамперед поширення державних меж на «цілий, пов'язаний з нею (нацією - Б. К.) етнографічний простір...» Далі це виборення самостійної соборної держави, яка буде разом зі своїми громадянами орієнтуватися» на завдання власної нації...» І цьому врешті-решт будуть підпорядковані «всі інші цілі та штереси: клясові, партійні, групові й особисті». Отже, повторює себе Сціборський: «Держава ... це насамперед святе святих нащй... вище кляс і партій»6-

1 Сціборський Микола Націократія 2-е вид. Прага, 1942. С 65, 64.

2 Там же. С 77

3 Там же. С 79.

4 Там же. С93.

5 Там же. С 101

е Сціборський Микола. Націократія. С 109. |2' 339

У зовнішній політиці він виходить з того, що історія розвивалася за циклами, мала своє чергування: війна - мир -війна - мир... Тому «націоналізм усвідомлює собі творче значіння миру в певних умовах, одначе це не засліплює його...» Оскільки нація «шукає поширення назовні», що називається імперіалізмом, то, вважає Сціборський, -«національно-державницький імперіалізм - це неминучий прояв історії...»1. Далі Сціборський дає основні параметри доктрини, і перш за все - державного устрою та режиму політичної влади. Отже, майбутня українська держава має будуватись «на авторитеті влади й організована на організаційному принципі участі в державнім керівництві працюючих верств української нації». Керувати державою будуть «... тільки творчі продукуючі соціальні складники нації...», з них і буде складатися провідна верства, вони і будуть суб'єктом влади. На цій основі і будує Сціборський свою концепцію, що називається націократією. Визначення цього поняття наступне: націократія - «... це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх суспільно-продукційної функції - у представницьких органах державного управління»2. З устабілізуванням української державності, до чого прийдеться пройти через етап національної диктатури, в Україні має встановитися республіканський устрій, бо націоналізм «відкидає монархізм як чуже українству», влада в республіці буде зосереджена в руках націократії («управління, оборона й лад») при широких можливостях самодіяльності населення, в формі громадських самоуправ (крайових, повітів й громад). Кожен край матиме свою Крайову раду, уряд. Законодавчим органом буде Державна Рада, яку обиратимуть всі громадяни, на чолі держави стоятиме Голова Держави - Вождь Нації, якого обиратиме Національний Збір, куди входять депутати Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представники Краєвих Рад та синдикатів. Голова буде одночасно прем'єром і призначатиме міністрів, які підзвітні перед ним. Найвищий Державний Суд теж обиратиме Національний Збір. Голова Держави буде одночасно й голов

340

нокомандуючим, матиме законодавчу ініціативу, право вето та розпуску Державної Ради. Особливістю політичного режиму та адміністративного управління мала б бути система представників центрального уряду, що стоятимуть на чолі місцевої держадміністрації і одночасно мали б бути Головами Краєвих рад1. Таким чином, Україна повинна була б стати авторитарною республікою. Соціально-політичною основою її повинен стати солідаризм та державний синдикалізм. Сціборський зазначав, що націократичний режим влади й панування нації повинен був «здійснюватися владою всіх її соціально-корисних верств... на принципах надкласовості й національної солідарності»2. Ця національна солідарність мала спиратися на поєднання принципу приватної власності, ініціативи з твердими рамками творчого обов'язку громадянства, що давало б можливість «встановлювати рівновагу між авторитетом держави - стимулами господарчого індивідуалізму», що надасть системі комбінованого характеру між приватною власністю й певного роду колективною власністю. Державний синдикалізм -«це об'єднання людей, зайнятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їх професійних інтересів»3. Цю концепцію М.Сціборський запозичив у Ж.Сореля, він мав замінити собою інтернаціональну єдність трудящих, передбачав вирішення соціальних проблем не шляхом класової боротьби, а вироблення єдиних позицій у всіх сферах суспільного життя, їх збірній відповідальності за соціальний розвиток суспільства. Одночасно це передбачало плановість ведення народного господарства, об'єднання трудящих у синдикалістські спілки, на горі ієрархічної драбини мала знаходитись Всеукраїнська Господарська Рада, яка б володіла дорадчими функціями при законодавчій й виконавчій владі. Це давало змогу відмовитися від політичних партій у політичному житті держави, бо передбачало для синдикалістських спілок участь у Державній Раді, право ініціативи. У режимі націократії критично підходилося до часу функціонування національної диктатури, справедливо зазначаючи, що є небезпека її «самоконсервації і застарілості, коли вона стає ціллю для самої себе...» Пе-

1 Сціборський Микола. Націократія. С.150.

2 Там же. СІ 18

341

редбачалось, що вона розглядається як «тимчасовий метод»1. Крім цього, ОУН не могла «перетворитися в партію...»2. Звичайно, що політична доктрина націоналізму, розроблена М.Сціборським, була далеко не досконала, однак вона враховувала реальні обставини й була оригінальною спробою розвинути політичну теорію стосовно конкретних українських умов. Якщо б спробувати оцінити в цілому її значення, то можна твердити, що Д.Донцов визначив головні принципи нового націоналізму як ідеології, а М.Сціборський накреслив основні риси політичної доктрини націоналізму. У свій час ДДонцова справедливо критикували за відсутність розробки позитивної частини теорії націоналізму. Як зазначає М.Скоропадський, ДДонцов «...хотів почати новий етап у розвитку української політичної думки, разом з тим покласти основи під новий світогляд української людини... Донцов не планував дати... завершену ідеологію українського націоналізму...»3. Досить образно, як на нас, цю справу охарактеризував Ю.Липа: «... книжка Донцова «Націоналізм» є блискучою ліричною реакцією на пасивність українців...» У справі ж формування політичної доктрини націоналізму ситуація була іншою: стараннями М.Сціборського було розроблено реальну політичну доктрину нового націоналізму.

У 30-ті роки питаннями розвитку ідеології націоналізму займався також Микола Шлемкевич (1894-1966), випускник Віденського університету, що з 1926 р. активно дописував до ЛНВ під псевдонімом М.Іванейко, пізніше головний редактор журналу «Перемога» та ідеологФронту Національної Єдності, автор численних книг, у тому числі «Творчий націоналізм», «Провід і представництво» та ін. У своїх працях М.Шлемкевич деталізував ряд ідей, висунутих ДДонцовим, але разом з тим вважав, що підвалинами нового націоналізму повинні стати відновлені традиції української родини, християнські вартості й етичні норми. Розвиваючи думку Донцова про ініціативну меншість, Шлемкевич вказував на необхідність формування украшського проводу, який, формуючи ідеологію, разом з тим й організовуватиме маси, бо справедливо запитував він: «Що ідеологія як не організація духа...?»4 Найактуальнішим за-

1 Сціборський Микола. Націократія.'С.141.

2 Там же. С.150.

342

вданням для украшського проводу, вважав він, є переорієнтація з домінуванням критики, відкидання тих чи інших думок з політичної спадщини, - на творчість нового, в організації «життя на основі спільних утверджень».:.1. Отже, не тотальна критика минулого, а творчий підхід до нього. Головне - це творення нової, позитивної розробки концепцій справді нового націоналізму. Певні доповнення до політичної ідеології та доктрини націоналізму у 30-ті роки були зроблені і Є.Онацьким та Ю.Липою. Євген Онацький (1894-196?) - член Центральної Ради, був на Паризькій мирній конференції у складі української делегації, представляв ОУН в Італії (1929-1943), автор численних статей, ряду праць, у тому числі і «Імперіалізм духа». Спираючись на ряд положень європейської думки, він виводив три типи імперіалізму: військовий, економічний і духовний. Перший - експансіонізм монголів, другий - імперії! Англії, третій - римська Церква. Найменш тривкими були імперії вшськові, найбільш тривкими - імперії духа. Відповідно «...єдині часи, коли Україна дшсно мала свій імперіалізм духа - се часи Київської Держави, коли український народ ніс і поширював свою цивілізаційну місію далеко на північ, схід і південь... Потім можна було б згадати ще почасти часи Галицько-Волинської та Литовсько-Руської Держав, почасти часи нашого козацького відродження...»2, - писав Онацький. Ситуація в XX ст. зовсім інша, бо український народ «продовжує служити родючим погноєм... для чужої творчості і чужих імперіалізмів». Це сталося тому, що український визвольний рух, який теж був імперіалістичний, був слабкіїний, «мав менше зв'язків зі світовим життям та його істотними інтересами». Український провід не зумів представити справу так, що нібито українство своїм виступом відповідає головним тенденцшм світового розвитку (поляки ж проголосили, що вони нібито «охороняють Захід від більшовикіїз», більшовики декларували «всш, всім, всім...», що несуть світові ідеали рівності). Отже, вважав Онацький, «... хуторянство й провінціалізм - ось ті наші два головні вороги, що ми їх мусимо перемогти, ось на який фронт ми мусимо скерувати цілу силу свого характеру, щоб збудити в нашому народі приспаний творчий дух, піднести його ... до

343

усвідомлення дійсної необхідності справжнього духовного імперіалізму»1. Далі Онацький розглядав боротьбу зі старою, буржуазно-демократичною, ліберальною Європою і проблему збудування нової, перейнятої революційним духом Європи, щоби вирушити рішуче «проти існуючого «старого ладу» псевдодемократичної Європи, проти «нового ладу» псев-докомуністичної Євразії»2. Висновок Онацького однозначний - готувати національний провід, який би мобілізував народні маси до нової революції, що була би підставою відродження українського імперіалізму духа. На відміну від ідеологічно-політичних конструкцій Онацького, Юрій Липа (1900-1944) зайнявся геополітичними доповненнями до політичної доктрини націоналізму. Він спробував реабілітувати поняття «.раса», твердячи, що розглядаючи раси, має на увазі не «типи черепів чи м'язів», лишень думання ; психологія... Духовні риси - це найважніший цемент раси»3. Важливими чинниками, що формують расу, були, окрім духовно-культурних (тут Липа називав такі чинники для української раси, як трипільську, елінську, готську і т.д.) йгеополітичні-територію, ріки, моря, історичні транзитні шляхи або їх відсутність, тощо. Ю.Липа вважав, що в українській політичній історії XX ст. почалася «расова боротьба... на землях України». У цій боротьбі «важним є ствердити не так одинаковість кров'яних груп, як одинаковість психологічних реакцій, одинаковість у сприйманні життя...»4. Звідси Ю.Липа робив висновок «найважливішою рисою для расової боротьби є окремішність духовна, а не антропологічна...»5. Однак найважливішим доповненням політичної доктрини були геополітичні міркування. Вони спиралися на те, що підставовими заповітами збереження раси є три чинники: «власна релігія, власна висока мораль і відвічні геополітичні підстави...»6. Які ж конкретно геополітичні підстави мав на увазі Ю.Липа? Переглядаючи його працю, знаходимо принаймні дві найголовніших. Перша - це новий підхід до визначення геополітичної вісі України. Липа вважав, що «не схід і не захід є джерелом України. Підложжям її раси, підложжям її

344

культури й світогляду... був Південь». Протилежний же кінець цієї вісі знаходився на Півночі, звідкіля з'явилися нормани, готи, куди поширювалася експансія київських князів. Отже, робить висновок Ю.Липа: «Тільки вісь Південь-Північ є віссю українських земель»1. Тому стратегічним завданням всієї української політики була оборона з сивої давнини по сьогоднішній день саме цієї вісі Південь-Північ Разом з тим перенесення акценту на таку геополітичну вісь, на нашу думку, означало перехід до творчої, позитивної і конструктивної діяльності, що одночасно підносило надзвичайно і значення Чорного моря для України. Тому цікавим виглядало побічне міркування Ю.Липи, в якому він зазначав: «Крим, чи, українською мовою кажучи, Перекоп, чи, історичною назвою звучи, Таврида - це ідеальний ключ до панування над Чорним морем»2. Чи не в цьому криється причина великоросійської балаканини про «исконность русской ... и основания...»?

Друга геополітична підстава, яка випливала логічно з першої, це відмова розглядати геополітичну вісь Схід-Захід як позитивну для України, відмова від ролі посередника між західноєвропейськими державами й Росією. Ю.Липа вважав, що така вісь «найбільше ворожа Україні... Нема певнішої для знищення України»3. Бо ж яку сферу суспільного життя не взяти - релігійну, політичну, духовну - всюди будемо мати лише «джерело українського пораженства, а не відчуття серединності»4. Сьогодні, на півстоліття пізніше, можливо, варто застановитися над цими геополітичними міркуваннями до політичної доктрини при становленні зовнішньополітичної доктрини суверенної України...

Не можна не відзначити також праці «Нарис історії України» католицького вченого Теофіла Коструби (1907-1943). У вступі до праці він розглядав аспект, що мав методологічне значення - пов'язаний з питанням визначення мети самої історії. Т.Коструба вважав, що такою метою є опис історичного процесу. Історичний процес - це «діяння людини як історичної істоти в межах часу і простору»5. Отже, для

1 Там же. С236.

3 Липа Юрій. Призначення України. Львів, 1992, С64. Його ж - Чорноморська доктрина. Варшава, 1940.

3 Там же. С.235.

4 Там же. С.235.

5 Коструба Теофіл. Нарис історії України. Вибоані твори Торонто, 1961. Т.2. С.5.

345

нього історія - це передусім діяльність людей у різних сферах життя. Звідси він відповідно ділив історію на економічну чи господарську, воєнну, соціальну і історію права. Оскільки найвищою формою організації суспільства є держава, то «перше місце в науці історії займає історія держави», стаючи у такому випадку аполітичною історією»1. Розрізняв Т.Коструба широке й вузьке розуміння держави. Широке - це коли ми розуміємо територію, населення і владу, вузьке - коли ми розуміємо відносини між державою і громадянством, міждержавами і т.п.2 Т.Коструба наближався до сучасного розуміння політичної науки як системи знань про політичні відносини між суб'єктами політичної влади, насамперед державними.