Громадівський рух на Наддніпрянщині й поза нею
ПАРАЛЕЛЬНО з цим зростає хвиля громадської активності й на Східній Україні. У 1861 році скасовується кріпосне право. Проводиться судова та земська реформа, з'являється, хоч і обмежена, гласність.
У Петербурзі зібралися колишні «братчики», серед них Шевченко, який повернувся з заслання, склавши діяльну культурницьку громаду. У Києві створилася друга впливова українська громада, головним чином зі студентів, нерідко - вихідців з польської чи спольщеної шляхти (В.Антонович, Т.Рильський, П.Житецький, Б.Познанський, К.Ми-хальчук). Як пише О.Субтельний, «натхнена прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова та Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл, доки їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. Члени громад занурювалися в уже традиційні царини етнографії, філології та історії. <...> Вони стали вбиратися як українські селяни, дотримуватися їхніх звичаїв, споживати їхню їжу, спілкуватися з ними по шинках, співати їхніх пісень і - окрім своїх осель -розмовляти українською мовою. Вони розвинули культ козацтва і носили барвистий козацький одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани й старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізували природні прагнення українських мас»10.В Петербурзі було розпочато видання (1861 р.) часопису «Основа», в якому було сформульовано українську програму як суто культурницьку: свобода літературного розвитку і народної школи і просвіти при відсутності будь-яких політичних домагань.
Проте декларації щодо аполітичності українських змагань не допомогли знешкодити настороженість і недовіру до них — як з боку царської адміністрації, так і з боку російської та польської громадськості. Російські інтелігенти, які певний час підтримували український рух, дуже швидко (на початку 60-х), крім, хіба що, Олександра Герцена, почали кампанію звинувачень у «сепаратизмі» і «антидержавній змові». Поляки, які прагнули відновлення «великої Польщі», котра мала включати все укра-
/
їнське Правобережжя, вважали, що українці є лише відгалуження польської нації, і їхня мова є діалектом польської.
Хоча українські інтелігенти (значне число яких було польського походження) відмовилися брати участь у підготовці повстання 1863-1864 років, реакційні російські публіцисти, зокрема Катков, почали бити на сполох: після польського станеться українське повстання.
Тому у липні 1863 року міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних видань; дозволялося друкувати лише художні твори. Громади невдовзі було розпущено, «Основа» припинила існування. Низку українських діячів було заслано у віддалені частини імперії.Після цього майже десятиліття українська активність була притлумленою. Лише з початку 70-х років В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов, М.Зі-бер і С.Подолинський утворюють так звану «Стару громаду», яка діяла напівпідпільно і налічувала близько 70 членів—тих, хто вже раніше став на ниву культурницької діяльності, на відміну від нових громад, які стали з'являтися по містах і складалися переважно з студентів.
Щоб оминути заборону на українські видання, П.Куліш, М.Драгоманов та інші громадівці встановили зв'язок з українськими силами Галичини, тим самим значною мірою підсиливши останніх. У 1873 році за кошти поміщиці Лизавети Скоропадської-Милорадович та цукрового магната Василя Сими-ренка було куплено друкарню у Львові і започатковано там же діяльність Товариства ім. Т.Шевченка,
яке за 10 років (під назвою Наукове товариство ім. Т.Шевченка, скорочено НТШ) стало фактично неофіційною українською академією наук.