Для реалізації планів унії було залучено орден єзуїтів

Для реалізації планів унії було залучено орден єзуїтів. За дорученням керівництва ордену з концепцією церковної унії виступив Петро Скарга (колишній ксьондз у Рогатині, потім канонік у Львові, організатор єзуїтських колегій), який у 1577 р.

41

надаються для проповідей християнства і його утвердження, ніякі інші мови не придатні для науки, а тим паче, для християнської духовності. Тому люди, які говорять тільки слов'янською мовою, ніколи не можуть бути вченими. Звичайно, що П.Скарга не у всьому мав рацію. Тому варто зауважити, що створення Кирилом і Мефодієм слов'янської писемності, що збіглося /3 введенням християнства на Русі, відіграло і певну негативну роль в культурному розвитку слов'ян.

Справді, слов'янська мова на Русі стала передусім синонімом церковної мови, і тому її поширення в ті часи означало служіння національній ідеї, заперечення всього чужеземного. Ця мова не могла стати мовою науки і вела до духовної ізоляції, самообмеження слов'ян, які визнавали православну віру. Власне в цьому сенсі і мав рацію П.Скарга2.

Щоб утворити унію церков, вважав П.Скарга, потрібно було виконати три умови: а) визнання влади папи православною церквою, б) єдність віри; в) послух перед папою. Єдине, що заважало унії - це позиції Москви, де головне зло полягало в темноті духовенства і залежності влади церкви від світської влади (тут він мав на увазі досить свіжі факти -загибель московського митрополита Філіпа в 1569 р. від рук Скурати і знущання Івана Грозного над духовенством в Новгороді у 1570 р.). Не слід звинувачувати П.Скаргу в бажанні обмежити політичні права чи свободи, вживання рідної мови, звичаїв українського і білоруського населення. Він сам вважав помилкою Польщі те, що вона не відкривала руських шкіл і не навчала на слов'янських мовах місцевих католиків.

42

Пафос і заклик П.Скарга позитивно зустріла частина православного духовенства, яке таємно від маси віруючих провело переговори в Римі в 1595 р. (І.Потій, К.Терлецький), які закінчилися актом возз'єднання східної церкви з римською. Папа Климент VIII проголосив з цієї нагоди енцикліку «Magnus Dominus», в якій затвердив унію і направив польському королю Зигмунду поздоровлення. У жовтні 1596 р. унія була офіційно затверджена церковним собором в Бресті, в пам'ять про це була вибита спеціальна медаль з надписом «Butenis receptis».

У політичній історії порізному оцінюється Брестська унія. Найвидатніший представник російської православної церкви - митрополит Макарій писав, що ця унія, це «.насильственный и самый горький плод тех условий, среди которых протекала жизнь западнорусской митрополии со времен отделения ее от московской»'. Головним винуватцем унії Макарій вважав константинопольських патріархів, польських королів, руське духовенство та католицький клір, головне -єзуїтів. В українській науковій літературі - маємо різні свідчення. М.Костомаров писав: «Уния 1596 г. открыла в Речи Посполитой путь к своевольствам и вследствие своевольства — к бесчисленным процессам в судах. В Речи Посполитой уже было в обычае самоуправство... Сторонники унии считали последователями церкви греческой только принявших соединение с римской своеобразно примеру и наставлению своих архипастырей; остальные же православные в глазах их были отщепенцы от греческой церкви,... и потому мятежниками против законной, признаваемой веками духовной власти. Православные со своей стороны пытались юридически доказать, что архиреи, принявшие унию, без согласия со светскими, без вселенского собора решившиеся на введение такой важной новизны, поступили беззаконно и должны подвергнуться лишению своего сана»2.

М. Грушевський, аналізуючи процеси підготовки і проведення унії, зазначив, що головним ініціатором реформаторського руху серед українського населення було міщанство. «История возобновления галицкой православной кафедры в

1 Макарій (Булгаков М.) История русской церкви. М., 1879. Т.9. С. 689.

2 Костомаров М.И. Исторические произведения. Киев, 1990. C.186.

43

1530-х годах дает первый исторический пример всенародного участия в делах церковной организации: иерархический вопрос делается вопросом национальным и объединяет для солидарной деятельности духовенство, православную шляхту и мещан»1. Він відзначає чинники, які реалізували унію, однак М. Грушевський не займав однобічної позиції, що також робив і Д Дорошенко. Ці традиції продовжили сьогодні інші історики2.

Негативну позицію (до кінця 80-х років XX ст.) займала марксистська, радянська наука:«... зрадництво верхівки православного духівництва знайшло своє юридичне оформлення у підписанні унії православної церкви з католицькою, яке відбулося на Брестському соборі в 1596 р.», - це ще цілком пристойні характеристики унії, що давали солідні наукові видання... Не менш пристойно писали апологети унії, що перебували за кордоном. У невеликій праці, виданій у Канаді в 70-ті роки, перелічуючи сім причин, які зумовили і закріпили унію, автор вельми категорично писав: «унія відмежовує нас догмою від москалів, а обрядом від поляків,... це символ української ірреденти - самостійництва і носій гасла: «Геть від Москви!...». Більш об'єктивно до проблеми підійшов сьогодні львівський вчений І. Паславський3.