ДЕЯКІ ПИТАННЯ СТАНОВЛЕННЯ КАПІТАЛІЗМУ В УКРАЇНІ

Загострення соціально-економічних суперечностей, поразка в Кримській війні та деякі інші чинники змусили царизм відмінити кріпосне право. Це мало особливо велике значення для України, оскільки питома вага кріпаків тут становила близько 42 відсотків у порівнянні з 35 відсотками в середньому по російській імперії.

149

ства, а розміри загальних грошових податків, які виплачували селяни, тобто селяни викуповували власну волю. Загальна викупна сума за селянські наділи становила 867 млн крб., у той час як ринкова ціна — 648 млн.

Внаслідок реформи посилилася соціальна диференціація українського селянства. На початку XX ст. було майже 1,5 млн господарств з наділами землі до 15 десятин на двір, які володіли разом 2/5 всієї площі надільної землі. Понад 0,5 млн дворів мали від 15 до 20 десятин і нарешті 448 тис. дворів мали понад 20 десятин землі, вони й становили сільську буржуазію. Більше половини селянських дворів на Полтавщині, Поділлі, Київщині та на півдні на початок 80-х років не мали робочої худоби. У другій половині XIX ст. внаслідок демографічного вибуху населення України зросло більше, ніж на 70 %. Якщо зважити, що це було майже повністю сільське населення, то можна зрозуміти те соціальне напруження на початку XX ст, яке виникло в Україні через безземелля. Воно призвело до зростання цін на землю (на Півдні ціни на початку XX ст. перевищували ціни 1861 р. в 3-4 рази) та зростання безробіття (на початку XX ст. цей надлишок робочої сили становив в Україні 7,3 млн чоловік, або 68 % числа, працездатних). Українські хлібороби жили дуже нужденно (у 1900 р. середньосгатистичне споживання хліба українцем було в 2,5 рази нижче, ніж датчанина, і майже на 20 % нижче німця)1. В післяреформений час відбулося 6570 економічних виступів українських селян, якими було охоплено понад 5,2 млн чоловік2.

З іншого бокут зростала роль України як російської і європейської житниці, особливе місце тут займали степові південні землі з легким доступом до чорноморських портів. Як пише О.Субтельний, на почашу століття 90 % основного експортного продукту російської імперії — пшениці — припадало на Україну. Тут збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи. Але головною товарною культурою України був цукровий буряк. На Україні працю

150

вало понад 2/3 всіх цукроварень імперії (85 % всього виробництва), цукор широко експортували у Західну Європу, крім цього половина всього тютюну в імперії вироблялася в Україні, значна питома вага виробництва горілки була українською.

Реформи прискорили розвиток капіталізму, проте не ліквідували феодальних пережитків.

Однак треба зазначити, що індустріалізація в Україні проходила дуже нерівномірно. Найшвидше розвивалися добувні галузі. Так, у 1913 р. на Україну припадало 70 % всього видобутку сировини імперії, запаси якої вже ніколи не відновялться, вони не лише вичерпувалися, але видобуток їх ускладнювався (оскільки вугілля треба було добувати з усе більших глибин, де помітно зростала температура в шахтах), тобто зростала і ціна тієї сировини, що поряд з вичерпуванням запасів вело й до погіршення екологічного становища українських земель (забруднення середовища, відведення сільськогосподарських земель під звалища та відпрацьовану породу). Однак Україна, перетворившись на 2/3 у джерело сировини імперії, мала лише 15 % потужностей царської Росії у виробництві готових товарів, була головним виробником

151

сільськогосподарського машинобудування та трохи виробництва локомотивів, що свідчило про однобічний розвиток і залежність від російського виробництва готових товарів.

Розвиток капіталізму призвів до утворення буржуазії та пролетаріату в Україні, зростання питомої ваги міського населення, збільшення міграційних процесів. У пореформо-вий час значно зросло населення України, наприкінці XIX ст. в Україні в складі Росії проживало близько 24 млн чоловік. Якщо у 1800 р. українці становили майже 90 % мешканців, то наприкінці століття — вже 80 % жителів краю. Найчисельною національною меншиною, яка постійно зростала були росіяни. З часів Переяслава до кінця XIX ст. їхня питома вага з мінімального числа зросла до 11,7 % населення України. Проте зменшилося число польського населення — з 10 % у 1795 р. до 6,4 % у 1909 р. Збільшилось і єврейське населення — Україна ж входила до так званої «смуги осілості» для євреїв. Так, менш ніж за 70 років кількість євреїв на Правобережжі зросла у 8 разів, і в кінці століття в Україні мешкало 2 млн євреїв.

Земельний голод в Україні спричинив міграцію українського населення. Лише на переломі століть на Далекий Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Змінилася й сама структура населення України. У 1900 р. 13 % населення проживало у містах, але, на що треба звернути особливу увагу, українці становили лише близько третини міського населення! Решта це були третина євреї і друга третина — росіяни. Вражаючі дані наводить О.Субтельний по столиці України. Так, якщо ще в 1874 р. українську мову вважали рідною 60 % киян, то у 1917 р. — лише 16 %! Внаслідок російської колонізації та масового переселення євреїв в Одесі наприкінці XIX ст. залишилося менше 6 % українського населення...

ЗнаЧні зміни відбулися і в правлячій верстві. Російські та українські поміщики показали високий рівень адаптації до

152

нових умов, і до початку світової війни кількість дворянського землеволодіння зменшилась більш як на половину.

Головними джерелами формування пролетаріату було зубожіле селянство та робітники мануфактур, майстерень тощо. Ці процеси відбувалися нерівномірно, інтенсивно - у Донбасі і Криворіжжі. З будуванням залізниць зростав загін залізничників. Значна кількість пролетаріату працювала на цукроварнях, в харчовій і легкій промисловості. За даними Всеросійського перепису 1897 р., в Україні налічувалося 1,5 млн робітників, у тому числі промислових була одна третина. Пролетаріат України був багатонаціональним. Так, половина робітників рідною мовою визнавала українську. Наступними за чисельністю групами були росіяни, євреї. Однак серед шахтарів українцем був кожен четвертий, серед металургів — кожен третій. У цілому ж питома вага пролетаріату серед українського населення була незначною, значно меншою від питомої ваги відповідно росіян та євреїв (за деякими підрахунками майже 38 % єврейського населення працювало на заводах).

153

Науково-технічний прогрес вимагав кваліфікованої, освіченої робочої сили, тому потрібні були певні реформи.

Буржуазно-демократична революція 1848 — 1849 рр. започаткувала ліквідацію феодально-кріпосницьких. відносин в Австрійській імперії, в складі якої перебували українська Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Військові поразки імперії у війні з Італією і Прусією змусили австрійську монархію приступити до реформ. Вирішальною подією був австро-угорський компроміс 1867 р., за яким Імперія була перетворена у двоїсту Австро-Угорську Імперію. У тому ж році було прийнято конституцію, яка задекларувала поворот від централізму до федералізму, рівноправність у державних установах, судах, школах для народів, що населяли імперію. Галичині була надана внутрішня автономія, працював місцевий виборний крайовий сейм. Скасування кріпацтва в середині століття сприяло розвиткові капіталізму, однак у населення бракувало вільних грошей, оскільки селянство, яке становило величезну більшість, змушене було розплачуватися за отриману волю. І хоча в західній частині імперії капіталізм розвивався швидко, на сході ситуація була інакшою. Польська галицька адміністрація намагалася залишити цей край як сировинний придаток імперії і ринок збуту для промисловості Австро-Угорщини. Тому придушувались галузі, що могли конкурувати (цукрова, текстильна, шкіряна, машинобудівна) і розвивалися добувна і первинної обробки сировини. Швидко розвивалася нафтова промисловість в районі Дрогобича й Борислава, що фінансувалася переважно ав

154

сірійським і англійським капіталом. До початку першої світової війни українські родовища нафти давали близько 5% світового видобутку нафти. Але в цілому ж Східна Галичина залишалася переважно сільськогосподарським краєм. Українці становили в Східній Галичині 62 %; у 1910р.- понад 90 % з них займалося сільським господарством, від 1 % до 2,5 % працювало у промисловості. Лише 25-30 % українців проживало в містах, решта - були поляки і євреї. Найбільшим лихом для українського населення Східної Галичини було безземелля (так реалістично описане В.Сте-фаником) і лихварство. Перше лихо полягало в тому, що після реформи значно зросли ціни на землю, що привело до обезземелення селян та зменшення їх наділів удвоє за період з 1859 до 1902 р. Крім цього, понад 40 % орних земель тут належало магнатам, церкві. Це спричинило велику українську еміграцію за океан (всього емігрувало понад півмільйона українців до першої світової війни). Друге лихо - лихварство, яке полягало в тому, що українські селяни брали в борг до 70-х років переважно у євреїв - шинкарів по селах та крамарів у місті, оскільки банків тоді не існувало. Річні ж проценти становили від 150 до 500. Щоб заохотити до позик, батракам-українцям заробіток часто виплачували в талонах, які можна було отоварити в шинках. Тому не дивно, що у 1900 р. в Східній Галичині один шинок припадав на кожних 230 жителів, в той час як початкова школа - на кожних 1500і.

В останній чверті XIX ст щораз більше місце в кредитуванні дрібних господарств займали селянські банки і позичкові каси, але борги зростали. Так, за період з 1870 по 1910 роки вони зросли у 18 разів2

Пробував рятувати становище започаткований у 1883 р. український кооперативний рух, головним типом якого в Східній Галичині і стала кредитна кооперація.

Досить суперечливо розвивалися культура й освіта. З одного боку, після встановлення у 1854 р. польського контролю над системою освіти, процес поширення освіти серед українства був не тільки загамований, а навіть скоротився, бо якщо в тому ж році кількість українських учнів середніх шкіл у провінції була майже рівною з поляками, то

155

наприкінці століття українські учні становилили лише 16 %. Серед студентів Львівського університету українські студенти наприкінці XIX ст становили приблизно до 30%. У1900 р. в Галичині письменними були 36,2 % населеня, що однак було більше, ніж в російській Україні1.

З другого боку, саме в Східній Галичині з 70-х років XIX ст починається піднесення української культури (значну роль тут відіграло створене у 1873 р. у Львові «Літературне товариство їм. Т.Шевченка», у 1892 р. перетворене у «Наукове товариство ім. Шевченка», з своїми знаменитими записками НТШ, Хроніками та Збірниками, журналами «Зоря» та ' «Літературно-науковий вісник»). Тільки перелік прізвищ людей, які писали та діяли в той час у Галичині, дає уявлення про рівень культурного піднесення: О.Барвінський, Ю.Це-левич, С.Томашівський, О.Терлецький, О.Огоновський, І.Франко, М.Грушевський, К.Студинський, В.Гнатюк, К.Ле-вицький та багато інших.

Короткий виклад основних питань становлення капіталізму в Україні дає нам матеріал для певних висновків. Капіталізм в Україну прийшов досить пізно, і прийшов не у вигляді революції, а еволюційним, реформістським шляхом. Причому, оскільки одразу не вдалося ліквідувати феодальні пережитки (а уряд навіть гамував ці процеси), то становлення капіталізму в Росії дуже затяглося. В Україні цей процес відбувався швидше, тут він мав сприятливий грунт - на Півдні і Лівобережжі кріпосне право існувало лише десь зі сто років і українське село майже не знало общини, а отже - традиційна приватновласницька ментальність мала глибокі корені. Ук. раїна в індустріалізації імперії відігравала двояку роль. З одного боку, будучи об'єктом цілеспрямованої російської колонізації (навіть географічні фактори сприяли цьому -клімат, тепле море, в порівнянні з безкрайніми лісовими хащами і холодним кліматом, та північними морями Росії), Україна отримувала значні інвестиції для реалізації російської експансії, сюди крім безземельної російської жеброти, їхали кваліфіковані уральські робітники, бо оплата праці тут була наполовину вища. На безкраї південноукраїнські чорноземні степи їхали ініціативні, працьовиті жителі північних регіонів імперії (причому це було переселення часто інвестоване

1 Торжество історичної справедливості. Львів, 1968. С.312,316.

156

урядом). 1 теплий Південь після вологодських нетр видавався їм раєм на землі... Інша справа, що цей колонізатор не дуже асимілювався з українським населенням, з «хахлом», при систематичній русифікаторській політиці оцей «хахол» через одне-два покоління чувся ніби не рідним на власній землі, починав дивитися знизу на старшого брата. З другого боку, в другій половині XIX ст - на початку XX ст Україна перетворилася в основнеджерело сировини і палива, сільськогосподарських продуктів для імперії. Так, у 1912 р. Україна, крім 70 % вугілля, давала ще й 75 % залізної руди і відповідно 58 % сталі, виробляла майже 52 % сільськогосподарської продукції1.

Через її чорноморсько-азовські порти вивозилося майже половина всього експорту цілої імперії. Так, хоч вікно було «прорубане» Петром І на півночі і захряснуте на півдні, проте на кінець XIX ст тепле Чорне море видалося принаднішим для «великих мореплавателей», треба було лише розширити вплив «города русской славы» на цілий півострів, але «царь всея Руси» не встиг, це зробив вже потім «батько народів», на місце ж природних власників - греків, татар - сюди хлинув натовп відставників з імперських північних «окраин» З певними зауваженнями можна твердити, що індустріалізація європейської Росії цього періоду була проведена за рахунок України, її сировиною, паливом. Це продовжувалося у XX ст., - доки прийшла черга на Середню Азію, колонізовану Бурятію, Якутію та ін. Україна ж на схилі XX ст залишилась з вичерпаними родовищами, знищеною природою та, мабуть, мала перетворитися у всесоюзний «дом отдыха», якщо б не завадив Чорнобиль... Варто визнати, що колонізація України була витонченішою, ніж там якоїсь Татарії, бо ж близько Європа. Колонізація відбувалася через нееквівалентність цін на сировину й промислові товари, насамперед. Гроші осідали не в Києві чи Юзівці, а там, де сиділо імперське кершництво і звідки управляли. А там, де збираються гроші, там, відомо - і робиться політика... Таким чином, в ті часи український народ, втративши свою державність, не зумів захиститися, врятувати свої багатства. Сьогодні розплачуємося за тодішню слабкість.