ДЕЯКІ АСПЕКТИ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ НА УКРАЇНІ В 20-ТІ РОКИ

Незважаючи на прискорений хід соціально-політичних процесів за останні сторіччя людської історії, формаційні переходи займають значне місце в історичному просторі. У прямому значенні поняття перехідний період є певним феноменом, що має свою довготу і структуроване сьогодення, який знаходиться поміж минулим і майбутнім.

230

Москвы до самых до окраин», без урахування бажання трудящих, без огляду на національну специфіку, зродив лише передумови до тотального опору «залізній руці» пролетаріату, що насильно заганяла всіх до щастя.

Кавалерійської атаки на капітал не вийшло. Тому у 1921 р. більшовики переходять до нової економічної політики (непу), політична суть якого полягала у створенні економічних підвалин союзу робітництва з селянством. Однак складність такого союзу в Україні полягала в тому, що це мав бути союз між українським селом і російським (в більшості) містом. Так, наприклад у 1923 р. в Харкові, Луганську і Катеринославі українці складали лише 38,7 і 16 % мешканців, те ж саме було в Одесі. Далі, українське село, на відміну від селян в інших регіонах, було в значній кількості заможне (бо лише середняки тут складали половину населення), і служило гальмом комуністичній політиці, яка виступала від імені робітників. Складність такого союзу пояснювалась і нерівноправністю самого становища союзників, селянин був обмежений політично в своїх правах (насамперед у виборчих), порівняно з робітниками. Окрім цього, сам суб'єкт політичної влади - КП(б)У в своїй масі була партією російського пролетаріату та військовослужбовців. Так, у 1923 р. українці становили лише 23 % серед членів більшовицької партії. Тим не менше, більшовики приступили до реалізації політики непу з великою рішучістю і досить послідовно. Почалося з реорганізації системи прийняття рішень - було скасовано главки, а підприємства об'єднано в госпрозрахункові трести («Донвугілля», «Південсталь», «Цук-ротрест» і т.п.). Здійснено перехід від обов'язкової праці до вільного найму, від розподілу за картками до ринкової торгівлі, проведено грошову реформу, почалось стимулюван

231

ня випуску продукції економічними методами, проведено децентралізацію управління промисловістю.

Неп в Україні, на нашу думку, мав свої особливості. Справа в тому, що, як вже вище зазначалось, неп - це нова економічна політика. В той же час її успіх залежав не лише від економічних рішень, ресурсів, розвитку інфраструктури, кліматичних та географічних, демографічних факторів, але й від самої політики більшовицького режиму, політики суб' єктів влади - насамперед КП(б)У, що визначалася з Москви. Головною особливістю непу в Україні була певна адаптація непу до українських умов, що позначилося на першому етапі (1921-і924/25 рр.) у збереженні окремих ознак автономності, насамперед у закордонній політиці та державному будівництві та політиці українізації. Виразом першого були і підписання в грудні 1920 р. договору про воєнно-господарський союз між Росією та Україною, договорів з Литвою і Латвією (1921 р.); договору про дружбу й братерство з Туреччиною і угоди про поширення дії російсько-німецького договору на Україну (1922 р.). Одночасно УСРР відкрила ряд постійних консульських представництв у країнах, де проживали українці - Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії.

Під час праці конституційної комісії, яку очолював М.Калінін, представники ЦВК України та інших республік ще пробували захищати залишки суверенітету, однак у січні 1924 p. II з'їзд Рад затвердив першу Конституцію СРСР, що перетворювала Союз держав в унітарну державу по суті. За цим IX Всеукраїнський з'їзд (1925) доповнив змінену Конституцію УСРР, що юридично закріплювала підпорядковане становище України. Утвердження демократичного централізму як панівного принципу державного будівництва, перетворювало Україну в географічно-адміністративну одиницю «единой и неделимой».

Другою особливістю адаптації непу до українських умов була політика українізації.

233

дана політика була конкретизована в українізацію. З цією метою спочатку було проведено кадрові зміни в ЦК КП(б)У та уряді України. ЦК партії очолив Лазар Каганович (1893-1992), уродженець містечка, розташованого на Київщині, що був направлений сюди посилити українізацію і стримати крайній націоналізм. Як пише С.Каган, в цілому «...ставилась задача постепенно «переплавить»украинцев в русских... нельзя было терпеть слишком сильную украинскую партию, которая не в ладах с Москвой. Нужно сначала ее убедить, а затем подчинить». Каганович, видно, повинен був «привести в порядок украинскую партию, очистить ее и правительственный аппарат от всех, в чьей лояльности... не убеждены абсолютно...освободиться от некомпетентных работников»1. Уряд очолив Влас Чубар (1891-1939), комісаром юстиції став М.Скрипник, колишній боротьбист О.Шумський (1890-1946) очолив відділ агітації та пропаганди ЦК КП(б)У, а потім наркомат освіти. Українізація проводилась адміністративними методами, у 1925 р. всім чиновникам було наказано користуватись українською мовою в урядовому діловодстві, з 1927 р. - у партійному, що дало вражаючі результати, збільшилася частка українців серед урядових службовців та членів партії (у 1925/ 26 рр. до 54 і 52 відповідно)2.

У 1929 р. понад 80 % шкіл та майже третина вузів вели навчання лише українською мовою, 97 % українських дітей навчалися рідною мовою. Швидко зростало українське населення міст, розвивалась українська культура. Отже, в Україні неп був доповнений значними змінами державної політики, що створювало підвалини для національного відродження. Однак весь цей процес з другої Половини 20-х років почав загальмовуватись, хоча в сфері культури, духовного життя він ще продовжувався до 30-х рр.

Першими ознаками, можливо, стало закриття в другій половині 20-х років консульських представництв УСРР за кордоном, адже лише у 1917-1921 рр.

234

що УКП та її лідери Г.Гринько, О.Шумський, В.Блакитний -так звані боротьбісти, ще у 1920 р. саморозпустилися, але тоді ж виникла з частини боротьбістів та незалежників УКП, яку очолили Ю.Мазуренко і А.Річицький. Лідер боротьбістів Г.Гринько (1890-1938) входить до складу ЦВК і Раднаркому України, потім був наркомом освіти, його заступив теж боротьбіст О.Шумський.

Зрозуміло, що в основі цих процесів були тенденції до посилення централізації партійного життя, що одразу знаходило своє відображення у сфері державного будівництва. Конституційно УСРР вважалась самостійною державою з березня 1918 до травня 1920 р., причому навіть у першій радянській Конституції України не було фіксованого федеративного зв'язку з Росією. Період з 1920 по 1922 рр. окреслити досить важко, бо зв'язки з РСФСР були змішані конфеде-раційно-федераційні. Навіть на думку частини правників української еміграції, тут існують два аспекти. По-перше, Україна з 1917 р., незважаючи на зміни урядів і політичних режимів, була правоприємницею української державності, тобто схематично це виглядало так: УНР - Українська держава (гетьманська) - УНР (Директорія) - УСРР. По-друге, з підписанням союзного договору й вступом до СРСР Україна поступилася своєю «міжнародною правовою особовістю», тобто перестала бути суб'єктом міжнародних відносин, але вона не була позбавлена державного статусу.

Отже з загальмуванням процесів непу не залишалося жодних шансів для політики української автономності. У свою чергу, неп гальмувався тому, що він не був підтриманий новою політичною доктриною. Тим не менше, на нашу думку, існувала унікальна можливість розвивати українську державність, особливо її соціалістичні традиції, започатковані КонституцієюУНР(1918) на більш ніж півстоліття раніше. Така можливість існувала, але вона була знищена, знівечена сталінською політичною доктриною.

Національна революція, відновлення державності відбилася й на українській церкві, що знайшло свій вияв насамперед у прагненні утвердити незалежну (автокефальну) Церкву. Ця ідея була поширена серед світської міської інтелігенції та серед верств нижчого духовенства. Це знайшло свій вияв у створенні в 1918 р. Всеукраїнської Церковної

235

Ради, діяльність якої підтримав уряд гетьмана П.Скоропадського. Значну роль у цій справі відіграв міністр віросподівань цього уряду професор Київського університету Василь Зінківський (1881-1962), майбутній автор відомої багатотомної «Истории русской философии». Лише ужовтні 1921 р. була створена українська автокефальна православна церква, обрано митрополита, ним став В.Липківський (1864-1938). У наступні роки були проведені новаторські реформи -введено користування у церковних відправах українською мовою, осучаснено вигляд церковного кліру, а головне -відкинуто авторитаризм патріаршої російської системи, найвищу владу в церкві віддано виборній раді єпископів, священиків і мирян, поширено принцип виборності на призначення єпископів і парафіяльних священиків. У 1924 р. нова Церква мала понад 110 парафій, що становило близько 12 % їх загальної кількості і"досить серйозно перешкоджала впливові Російської православної церкви. Проте власні помилки, а головне - зростаючий натиск радянського уряду зменшили впливи УАПЦ, а репресії більшовицького режиму припинили на кінець 20-х років діяльність Церкви.

На закінчення зупинимось коротко на окремих моментах політичної історії Галичини,- Навряд чи можна погодитись зі стереотипним твердженням, що «робітники та селяни Східної Галичини, Буковини, Закарпаття вбачали в російській революції запоруку свого соціального й національного визволення»1.

Понад 7 млн.українців, що проживали в основному в габсбурзькій монархії, виявилися поодинокою нацією, яка не завоювала своєї незалежності*. Не покладаючи великі надії на російську армію, бо до неї було також і досить далеко, українство, особливо в Галичині, пішло зовсім іншим шляхом, ніж на Сході. Багаторічний досвід парламентської боротьби скеровував політичну активність в законні рамки. Створення ЗУНР, її короткий, восьмимісячний період існування зі жвавою законодавчою роботою, створення власної армії, органів управління, освіти і т.п. залишили помітний слід у свідомості українського населення. Позитивні смди старалися буквально затоптати польські шовіністи, довести

236

легітимність польської влади в Галичині. Один з лідерів польських шовіністів Р. Дмовський з погордою писав: «...ро-злеглі простори, заселені малоросами (званими також русинами чи українцями), ніколи не були з'єднаними спільною історією. Західна її частина... була від XI століття предметом суперечки між Польщею і Києвом... Край на схід від Дніпра... був відступлений Москві Польщею в XVII столітті, єдиний зв'язок, який на сьогодні їх в'яже — це. спільна народна мова...»1. Отак залишали українців без спільної історії, мовляв, Київської держави навіть не було, визвольної війни Б. Хмельницького теж не було, просто «круль польські» відступив Москві частину України - і кінець справі..., і взагалі, робить вердикт Дмовський, «малорусини являють собою плем'я без історії»2, не більше, не менше...

Незважаючи на відчайдушну боротьбу українства, західні миротворці під натиском Польщі, Франції, Англії у березні 1923 р. у Парижі прийняли акт про навічне включення західноукраїнських земель до складу Польщі, про визнання за Польщею «всіх прав суверена»3. Тому ці землі, визначені як Польща «Б», перетворилися на ринок збуту товарів, джерело сировини й дешевої робочої сили. Уряд Польщі, незважаючи на різні підходи (від націоналістів на чолі з Дмовським до поміркованих — Л. Василевського і Т. Голув-ка), проводив щодо українства політику конфронтації. Тут і закони С. Грабського, політика осадництва, пацифікації українського села, скасування самоврядування на селах тощо. Разом з тим міжвоєнна Польща була парламентською республікою, в якій легально діяли політичні опозиційні партії, видавалася опозиційна преса, опозиція мала також представництво у польському парламенті. Тобто, незважаючи на національний і соціальний гніт, українство в Польщі мало, крім нелегальних, і значні Легальні можливості участі в політичному житті. Це проявилося насамперед у багатопартійності; коли на середину 20-х років у Польщі налічувалося близько 100 політичних партій, з них понад двадцять українських, видавалося понад 100 українських газет, журналів. Найвпливовішою політичною партією на той час була УНДО (1925), яка утворилася в результаті злиття

1 Dmowski Roman. Poliryka pdska і odbudowanie pahstwa. Hanower, 1947. T.2, s.119.

237

Трудової партії з рядом менших угруповань, вона була також спадкоємницею довоєнної Національно-демократичної партії, виступала за конституційну демократію і незалежність України, підтримувала конструктивні реформи й намагалася нормалізувати українсько-польські відносини. Займаючи по суті центристські позиції, УНДО мала найбільше представництво в польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (3 депутати) найбільш масову й популярну газету «Діло». її лідери, депутати сейму В. Мудрий, С. Баран, І. Кедрин користувалися значним авторитетом серед населення. Вліво від УНДО стояла Радикальна партія зі своєю соціалістичною програмою — поділу земель, обмеження приватного землеволодіння, національної незалежності. У 1926 р. вона об'єдналася з Українською партією соціалістів-революціонерів і поширила свій вплив на Волинь, Полісся і Холмщину. Вона теж мала представництво у сеймі (ї. Макух, Л. Ганкевич та ін.) і користувалася достатнім авторитетом (під час виборів 1928 р. отримала майже 300 тис. голосів). На лівому крилі діяли Компартія - КПЗУ (до 1923 р. - КПСГ) таУВО (організована у 1920 р.), які, будучи малочисельними (до 1, 5 — 2 тис. чл.), проповідували у 20-ті роки методи збройної боротьби проти польської влади за утворення української державності (УВО) і за возз'єднання з Радянською Україною (КПЗУ). Впливи КПЗУ досить коливалися, оскільки партія організаційно входила на правах автономної організації в КП Польщі, але фінансувалася й отримувала всяку допомогу з Радянської України і Комінтерну. Тому на її діяльності прямо позначалися всі ці процеси, які проходили в Радянській Україні. її політичні та ідейні впливи зростали в міру успіхів непу, процесів українізації в Україні, що дало змогу у 1926 р. створити легальну організацію — Робітничо-селянське соціалістичне об'єднання — Сельроб (лідери — К. Вальниць-кий, П. Васильчук), яка в апогеї свого розвитку набрала майже 320 тис. голосів (1928) і послала своїх депутатів у сейм. Внаслідок провокацій Л. Кагановича в Україні, які призвели до кризи КП(б)У (1927 р.), почався розлам у КПЗУ, яка поділилася на більшість (Й.Крілик (Васильків), Р.Кузьма (Турянський) і меншість — Мін і Шапіро1. Пізніше звинува

238

чена у націоналістичному ухилі більшість постановою Комінтерну була виключена з партії (1928 р.), а пленум ЦК КП(б)У засудив резолюцією «Проти націоналістичних зрадників» її діяльність. Всі її члени пізніше були безпідставно репресовані. Таким чином, будучи об'єктом найбільших переслідувань з боку польської поліції, разом з УВО, КПЗУ стала і об'єктом компанії «пролетарської пильності» також зі Сходу. Крім цього, партії доводилось враховувати і нюанси керівної політики ЦК Компартії Польщі, з автономною організацією якої КПЗУ формально рахувалася. Ці нещастя падали на невелику політичну організацію, чисельність якої у 1928 р. становила 3200 членів, більше половини яких були українцями, відданими своєму народові, національній культурі, що хотіли по-своєму щастя, свободи й незалежності.

Справа від центру знаходилися декілька дрібних українських партій, які стояли на позиції співпраці з польським урядом, мали консервативну програму. Чи не найвпливовішою серед них була Українська католицька партія на чолі з єпископом Г. Хомишиним (1867-1947) та дві русофільські партії. Впливи католиків та греко-католиків поширювались, тим паче, що стараннями митрополита А. Шептицького у 1928 р. духовні семінарії були перетворені у духовну Академію у Львові, видавалася відома газета «Нова Зоря». Значний вплив у Західній Україні мали громадські організації — «Пласт», «Сокіл», «Луг», а головне «Просвіта», що давали перші навички організованої, свідомої національної діяльності, готували до політичних акцій, підносили політичну свідомість та культуру. Цій же діяльності сприяли кооперативні організації, число яких на кінець 20-х років наближалось до трьох тисяч.

У цілому після закінчення доби революцій та громадянської війни Україна в 20-ті роки знову була поділена на декілька частин, не Існувало єдиної української держави, і якщо саме на ці роки на Сході припадає час широкої українізації, то в Західній Україні йшла перманентна боротьба за збереження української культури, в політичних рамках польської, румунської, чехословацької держав.